Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Ринкові чудасії

Не угнатися...

Юрій БЕРЕЗА.

м. Рівне.

Отримав чергову пенсію — і гайда по магазинах. Щось, думаю, та придбаю за цю найвищого ґатунку мінімалку. Прихопив із собою список найулюбленіших закладів і мапу маршруту.

Спершу вирішив завітати у продмаг «Прометей», де торгував справжнім домашнім салом мій давній приятель. Переступив поріг — і став здивовано озиратися на всі боки… У продмазі торгували дешевим одягом із Європи!

— Перепрошую, — звернувся я до охоронця, — а як це все розуміти? Ще в день попередньої пенсійної виплати тут продавали сало…

Охоронець зміряв мою куцу постать примруженим поглядом:

— Сало було, та загуло. Тепер це приміщення належить іншому господареві, в якого алергія на сало.

Дещо знітившись від такої новини, полишив «Прометей» і попрямував у крамничку «Все — по вісім гривень», де завжди купував зубочистки. Зайшов — і розгубився: у крамниці чикали ножицями та дирчали машинками перукарі!

— У вас, діду, і стригти нема що, — зиркнувши на мою лису голову, з єхидною посмішкою на намальованих устах проказала запатлана дівка-майстер. — Але займайте чергу. Ми знайдемо, що вам поголити…

— А де поділися продавці дрібничок? — запитую.

— Вітром здуло! — відповіла інша, з іще більшою кучмою на голові, перукар. — Ви коли сюди останній раз заходили?

— Місяць тому, — сказав і вишмигнув із крамнички.

У цілковитому розпачі узяв курс на «Київстар». Аби традиційно поповнити в день отримання пенсії мобільний рахунок. У двері — а там піднімають штангу!

Хвилину спостерігав за силачами, а тоді поцікавився в того, що присів перепочити:

— А що, тут уже рахунків не поповнюють?

Стомлений важкоатлет глянув на мене як на божевільного:

— Шановний, це приміщення орендує мій дядько. Ви що — з лісу вискочили?

— Ні, — кажу. І вискакую із «Київстару» на вулицю. Та й попрошкував у бік магазину «Взуття для найменших», сподіваючись натрапити на черевики мого розміру.

Одначе й там мене чекало розчарування. Замість полиць із взуттям я побачив мангали з шашликами та курми. Червонощокий здоровань, помітивши моє скривлене обличчя, відразу заспокоїв:

— Не занепадайте духом, старче! Я продам вам шашлик за півціни як першому клієнтові нашого закладу!

— А де поділося взуття? —боязко міняю тему розмови. —На вивісці написано, що це магазин для нього…

— Що ви, старче, верзете! — обурився шашличник. — Взуття звідси переїхало ще позавчора!

— Переїхало так переїхало, — промимрив я і подався геть. Точніше — у виставкову залу місцевих живописців. Підняти настрій переглядом нових картин…

Та замість картин угледів виставку виробів зі шкіри та хутра. Міцної статури жінка, чимсь схожа на американського ковбоя, вхопила мене під руку і підвела ближче до дорогого одягу:

— Вибирайте!

Я запручався:

— Мене цікавить живопис. Де він?

— Такого фрукта ми не знаємо. Наш шеф — Жлобис! Альберт Альбертович!

Довелося залишити улюблене місце без піднятого настрою.

Далі заздалегідь визначений маршрут привів мене в кафе «Все до чаю», де замість кухля пива мені запропонували масаж спини і шиї; в аптеку для ветеранів, де йшла репетиція духового оркестру; в музей старожитностей, де ознайомивсь із сучасними засобами боротьби зі шкідниками; у хлібний ларьок, де продавали лотерейні квитки; в посудну лавку, де торгували жіночою білизною, та в книжковий, де запропонували найновіші зразки французької косметики…

На тім список моїх найулюбленіших закладів вичерпавсь. І я зрозумів: як швидко змінюється життя — мені не вгнатися!

Тож прийняв рішення: в день наступної пенсійної виплати покренделяю на міський ринок. Від мого будинку він досить далеченько.

А втім... що за мара?!

Куди це, трясця його матері, старечі ноги мене занесли?! Щось не пізнаю фасаду рідного будинку... Чи, може, від довготривалих торговельних мандрів це мені так в очах потемніло, чи, може, й справді якийсь спритнюга за цей час уже й тут примудривсь утнуть якусь оборудку, і моя оселя кудись зникла.

Га?! Оце так скупився!..