Символ незламності духу

_{Минулої суботи, 7 липня, на 90-му році пішов із життя Левко ЛУК’ЯНЕНКО}

Михайло ГУБАШ.

Український націоналіст, дисидент часів СРСР, котрий відбув за ґратами понад 25 років, співзасновник Української Гельсінської групи, політичний і громадський діяч незалежної України, народний депутат І, ІІ, ІV і V скликань, Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, автор «Акта про Незалежність України», а також книжок «Нюрнберг-2», «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні», «Шлях до відродження». Левко Григорович Лук’яненко — знакова постать у новітній історії самостійної держави Україна, достойник, котрий усе своє життя не власні хороми будував, як деякі «патріоти», а простору, вільну від невольницького «павутиння» всеукраїнську світлицю. Світлицю, у якій щасливо житимуть усі українці. Він щиро вірив у це, а після смерті передає цю віру нам, нині сущим в Україні, і нашим нащадкам.

ОСТАННІМИ днями у багатьох ЗМІ можна було прочитати, побачити і почути безліч відгуків про Левка Лук’яненка — починаючи від його друзів і побратимів, Президента України Петра Порошенка, політичних діячів різного спрямування, громадських активістів і аж до звичайних громадян та… ворогів. Так, лунали і їхні злі висловлювання на адресу померлого лицаря духу. Втім, це й не дивно. Адже у справжнього бійця, тим паче лідера, недоброзичливців і ворогів не бракує. І цей факт тільки акцентує велич і значимість постаті, яка днями відійшла у вічність. Хоча свого часу навіть ідейні вороги Левка Григоровича визнавали його заслуги і віддавали належне його мужності.

Численні відгуки, співчуття, висловлювання та виступи могли б скласти своєрідний вінок пам’яті незламному борцеві за свободу і незалежність України. Та ми все ж таки вирішили надати слово (на жаль, уже посмертне) самому Левкові Лук’яненкові та опублікувати уривки з його інтерв’ю, яке він торік дав «Сільським вістям» («Ми не сироти у Бога», №6 від 24 січня 2017 р.).

— Левку Григоровичу, що ж воно нині відбувається в Україні — покращання життя чи подальше погіршення, злет до омріяних висот чи падіння у прірву?

— У 25-річному існуванні самостійності України слід бачити як мінуси, так і плюси. Мінусів вельми багато: рабська покірність владі, безініціативність, ідейна розгубленість і невміння захищати національні інтереси, «хазяйнування» антинародної влади, яка зруйнувала економіку і зменшила населення, жебрацьке становище абсолютної більшості людей… І сталося так, що українці з московської тюрми народів вийшли покірними рабами — без національної свідомості й людської гідності. Вийшли з-під московської окупаційної адміністрації з послабленою, а в південно-східній Україні — зведеною майже до нуля національною свідомістю та вкрай низькою громадянською активністю. Ми стали жертвами імперської ідеологічної обробки. З такою свідомістю виборці обирали людей до Верховної Ради, як і до місцевих рад, за будь-якими ознаками, окрім національної. Тому Український парламент уже чверть століття не будував Україну, а руйнував її та забезпечував заможне життя шахраям і пройдисвітам. Наслідки нашої державності кожний із нас відчуває на власній шкурі.

— Невже все так безнадійно і безпросвітно?

— Аж ніяк! Тому звертаю увагу і на плюси. Ці 25 років — це й переучування всієї нації. Відкритість України світові дала можливість мільйонам українців поїхати за кордон і порівняти своє життя з життям в інших країнах. Таке порівняння показує: не все в Україні найгірше. І ми не найгірші! Це притлумило комплекс національної меншовартості.

Наведу статистику, оприлюднену М. Михником на початку 2013 року в дописі «Бідні, бо дурні?». Михник зазначав, що за п’ять попередніх років кількість мільярдерів в Україні зросла із п’яти до 18! І серед них — жодного українця: один татарин, один росіянин та 16 євреїв. Із двохсот найбагатших сімей — лише 5% українців, росіян — близько 16%, а євреїв — понад 77%! Співвідношення доходів 10% найбагатших людей в Україні і доходів 10% найбідніших становить 40:1, тоді як у країнах ЄС — не більш як 7:1.

У Верховній Раді на той час було (вдумайтесь!) тільки 29% етнічних українців, у владі — ще менше. Доки серед народних депутатів парламенту не буде пропорційної кількості етнічних українців (320-360 за нинішньої кількості) — доти гальмуватимуть реформи, доти жодна проблема не вирішуватиметься на користь суспільства, доти народ буде тільки виживати і вимирати.

— Сумно, Левку Григоровичу, від такого прогнозу наших реалій. Дуже сумно!

— Цифри — переконлива річ. Вони яскравіше за будь-які слова засвідчують факт чужинецької внутрішньої мирної окупації України. Це достатньо пояснює причини скорочення населення за час самостійності на майже сім мільйонів, знищення продуктивних сил, науки, армії, інфраструктури і, по суті справи, планове нищення української нації…

— Що, на Вашу думку, можна протиставити цьому, м’яко кажучи, неподобству? Чи вже процес не зупинити?..

— Треба ґрунтовно готуватися до виборів місцевих рад та наступних президентських виборів, щоб збільшити відсоток українців у радах, а президентом України обрати патріотичного українця. При виборах депутатів рад усіх рівнів кожен виборець зобов’язаний передусім з’ясувати, якої національності кандидати. Виокремити українців і вже потім визначити, хто із них патріотичніший, має вищу освіту, професійну підготовку, життєвий досвід, довів на ділі свою моральність та людську порядність, хто з них дбав і дбатиме про Україну, а не про своє збагачення.

— Чи не знайдуться такі, хто на весь світ волатиме (рік же Півня!) про дискримінацію нацменшин і таке інше?..

— Немає в світі країни, де б у парламенті було дві третини представників нацменшин, і тільки близько третини — корінної нації. Українців у Верховній Раді має бути пропорційно кількості українців у складі населення України, тобто близько 80%.

— Але ж національності нас позбавили, принаймні у паспортах, ще, якщо не зраджує пам’ять, на початку Незалежності. До речі, яке Ваше як відомого націоналіста ставлення до цього?

— А як може ставитися нормальна патріотично налаштована людина до такого неподобства? Запис про національність у паспорті та свідоцтві про народження в Україні скасували у вересні 1993 року. Користуючись своїм депутатським правом законодавчої ініціативи, я у жовтні 2004-го вніс до парламенту законопроект № 6163-1, яким запропонував відновити запис про національність у паспорті громадянина України. Аргументував тим, що у нашій країні проживають національні меншини, які потребують державної допомоги, і тому графа «національність» необхідна для визначення їхньої кількості. Бо як може держава планувати забезпечення культурно-національних та освітніх потреб національних меншин, якщо не відомо, скільки є людей у тій чи іншій національній групі? Якщо держава не веде обліку національних меншин, то вона їх ігнорує, виносить за дужки суспільства, фактично принижує.

Засідання Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради відбулося 20 жовтня 2004 року під головуванням Геннадія Удовенка. Після моєї доповіді розгорілася палка суперечка. Всі члени Комітету добре розуміли справжню причину вилучення з особистих документів запису про національність. Мене активно підтримували Віктор Терен, Іван Сподаренко, Рефат Чубаров. Удовенко дотримувався нейтральної позиції, і я бачив, що коли б більшість стала на мій бік, то й він би підтримав мене... Словом, законопроект провалили, відправивши у «довгий ящик».

…Люди з почуттям національної гордості прагнули б наближати Україну до Європи відокремленням влади від бізнесу і бізнесу від влади, виведенням правоохоронних органів, судів з-під упливу виконавчої влади, поборенням хабарництва, що, мов іржа, проїло все національне тіло корупцією, всі державні установи з верху до низу, поборенням кланово-олігархічного феодалізму, що поділив громадян України на жменьку феодалів і 40 мільйонів бідних і нещасних людей. А коли немає снаги до боротьби зі злодійською антиукраїнською владою, тоді хочуть достукатися в двері Західної Європи намаганням їй сподобатися перенесенням в Україну всього найгіршого, що там є: одностатеві шлюби, переробка жінок у чоловіків і навпаки, заміна національної культури англомовною попсою, легалізація сексуальних збочень та всяка інша бридота, яку в Україні споконвіків категорично засуджували.

— Існує думка, що незалежно від національності та кольору шкіри всі люди є рівними, тому мають бути братами і сестрами у складі одного-єдиного людства.

— У світі панує егоїзм. На індивідуальному рівні його сформулювали в прислів’я: «Своя сорочка ближче до тіла». На міжнародному рівні національний егоїзм втілюють у життя представники своїх націй у різних сферах економічної, політичної, культурницької, інформаційної діяльності. Людині властиво любити свій рід. І коли єврейський промисловий і фінансовий капітал пропагує творення із французів, українців, німців космополітів (громадян світу), то цю ідею вони поширюють для інших націй, а не для себе. Навпаки, для себе під машкарою так званого обраного народу вони залишають чинним принцип збереження свого єврейства в будь-якому інонаціональному суспільстві, й стан обложеної фортеці (гетто), яке вони самі собі забезпечують, рятує євреїв від асиміляції й перетворення їх на німців, українців, французів. Либонь, меншою мірою це стосується й інших націй.

А що ж українці? Повірте, ми не сироти у Бога, і, подолавши хвороби колоніального минулого, розум наш і завзяття виведуть Україну на вершину прогресу й людяності.

— Та щось довгенько ми йдемо до тих сяючих вершин...

— А чому тут дивуватися? Російський імперіалізм і глобалізм (у хабадському виконанні) вже понад 20 років ведуть війну проти української нації за оволодіння нашою землею. Перший — з метою здобути живильну кров для відновлення великої імперії, а другий — для побудови в Україні нового Ізраїлю.

— Чи вдасться, на Вашу думку, Україні встояти перед цими світовими потугами? Що або хто може відродити віру в таку спроможність української нації?

— Творець! Він на нашому боці, бо на нашому боці історична правда. Пізнання її веде до прозріння українців і розуміння тієї великої істини, що українці — окрема нація, яку Творець наділив найкращими земними теренами і дав нам окрему долю. Зазіхання на життя нації суперечить людській моралі, як суперечить їй привласнення чужого добра, крадіжка чужого. Ця наша національна правота схилятиме нам на допомогу все більше країн світу, що пришвидшить відродження України.

* * *

Ось так думав і говорив Левко Григорович Лук’яненко — Людина-історія, лицар незламного Українського Духу. Вічна йому пам’ять…