Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Долі людські

Щаслива жінка

Марія БАРУС.

м. Ніжин Чернігівської області.

Дуже люблю читати «Вербиченьку». Не перестаю дивуватися, які, буває, випробування готує людям доля. Мені теж довелося чимало пережити. Давно хотіла розповісти свою історію. Нарешті наважилася написати...

МІЙ батько загинув на фронті. Залишилася мама сама із трьома дітьми: у мене було двоє братів. Довелося після четвертого класу полишити навчання і піти працювати в колгоспі. Що було під силу, те й робила. Втомлювалася дуже, але на вечорниці ходила. Там і познайомилася із хлопцем. Покохали ми одне одного. Мені було 19, коли коханий до мене посватався.

Тільки-но відгуляли весілля, як мого чоловіка забрали в армію. Служив він у танкових військах, закінчив школу сержантів. Писав дуже часто. Аж раптом листи припинили надходити. Два довгі місяці ми з його мамою не знали, що й думати. Аж ось прийшов лист без зворотної адреси, а там усього два рядочки: привітання і сповіщення, що живий-здоровий. Невдовзі знову коротеньке «живий-здоровий» і знову лист без зворотної адреси. Ми журилися дуже. Вже згодом дізналися, що трапилося. Йшов 1956 рік, в Угорщині сталися заворушення, і військову частину чоловіка перекинули туди. Там його поранило, він залишився без обох ніг. Не хотів нам про це розповідати, а написав своїй двоюрідній сестрі, спитавши, що йому тепер робити. Сестра порадила написати, що поранений у ногу, лікується. Щоб, мовляв, не хвилювалися, як одужає, то приїде. А там, писала сестра, мине час і якось воно буде...

Так він нам і написав. Але на конверті була зворотна адреса — Львів, центральний військовий госпіталь. Я відразу почала збиратися у далеку дорогу. Поїхали з його братом.

Як тільки чоловік побачив нас у палаті, замахав руками і сердито закричав, чого ви приїхали. Ось тоді ми й дізналися, що він без ніг, що не хоче нікого бачити. Плакала я, плакав чоловік, плакав його брат...

Сусід чоловіка по палаті, лейтенант, все просив мене не кидати коханого. Казав, що він ходитиме на протезах, зможе навіть працювати. Та зараз йому потрібна підтримка. Були, мовляв, тут дружини, які, дізнавшись про каліцтво чоловіків, тікали й забували про них.

А в мене і гадки не було покинути чоловіка! Звісно, я дуже переживала, думала, як же буде далі. Життя в селі наповнене тяжкою працею, тут і здоровий може надірватися, що вже казати про людину без ніг…

Пробули ми у Львові кілька днів. Ночували на вокзалі. Важко було полишати чоловіка самого в госпіталі, але треба було повертатися в село. Поки я чекала його з госпіталю, люди говорили різне: що він не хоче сюди вертатися, що я не житиму з безногим. Він приїхав аж через сім місяців — стільки часу його лікували, вчили ходити на протезах.

Нині у свої 83 роки можу сказати: я щаслива жінка. І в цьому заслуга мого чоловіка, не уявляю, що поруч був би інший. Він був доброю людиною, жалів, оберігав мене як міг. Звісно, всю чоловічу роботу довелося робити мені: косити, рубати дрова, копати город, але я нікому не скаржилася. Була молода, сильна і не боялася тяжкої праці. А найголовніше — дуже любила чоловіка, а він мене. Кохання не давало нам занепасти духом, зігрівало і підтримувало.

Бог подарував нам чудову донечку. Через кілька років зі свого хутора ми переїхали в райцентр. П’ять років будували свою хату, швидше не виходило: не вистачало грошей. У чоловіка, інваліда першої групи, спочатку була пенсія 36, а потім 76 карбованців. Завели пасіку — так я стала ще й пасічником. Чоловік любив спостерігати за моєю роботою біля вуликів. Складали копійку до копійки і розжилися на «Запорожець». Любили на ньому їздити...

Жили у мирі й злагоді. Вже 11 років немає його на цьому світі, а я згадую добрими словами про нього щодня.