Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Чим душа багата

З добром у серці

Ніна Мошенська.

Запорізька область.

У селі Піскошине, що у Веселівському районі, за працелюбність, добре щире серце усі шанують Людмилу Павлівну Маловічко. Родом вона із Запоріжжя, дочка військовослужбовців. Після школи закінчила курси медсестер і два роки працювала в дитячому відділенні міської лікарні. Якось на весіллі у подруги познайомилася з сільським парубком Аліком Маловічком. Почали зустрічатися. Відстань між містом і селом не була для їхнього кохання перепоною, а на осінь і весілля зіграли.

ЛЮДМИЛІ, коли вона перебралася з міста в село, було ледь за 20. Її не лякав сільський побут і робота, якою в батьківській оселі не доводилося займатись. Жили зі свекрухою, котра стала невісточці другою мамою, допомагала призвичаїтися до клопотів, яким у селі ні кінця ні краю. Спочатку молода жінка працювала вихователькою в дитячому садку, відтак — у сільському поштовому відділенні, згодом його очолила. 33 роки віддано цій роботі. Уміла Людмила Павлівна працювати з людьми — завжди привітна, уважна, усміхнена, готова будь-якої миті прийти на допомогу, дати пораду. Сільчани завжди бачили її в доброму настрої, і така енергетика передавалася людям. Хоча, як і кожного, нерідко Людмилу обсідали труднощі та негаразди.

З чоловіком прожили у парі 45 років, виховали двох синів — Руслана і Павла. Час летить невпинно. Змужніли хлопці. Старший одружився, а невдовзі одного за одним і внучат Бог послав. Як тішилася малими бабуся Люда! Щоб допомагати молодій родині ростити і виховувати Поліну та Назара, вийшла на пенсію, хоч були сили й наснага працювати.

Все було гаразд, здавалося б, живи та радій. Та біда не питає, коли і кого навідати. Торік навесні не стало меншого сина. Павло несподівано помер, повернувшись у село живим і здоровим із АТО. Не передати болю згорьованого материнського серця. Пережити біду допомогли родина, сусіди, односельці. Тяжка втрата підкосила здоров’я жінки. Болюча рана досі ятрить серце. Втім, життя продовжується. Радісне дзвінке щебетання онуків відволікає від болісних думок. Дітки, на втіху бабусі, ростуть розумні, добре навчаються в школі, беруть активну участь у сільській художній самодіяльності. А бабуся завжди поруч: підтримає, підбадьорить. Та й сама Людмила Павлівна серед людей знаходить відраду, у житті села вона помітна й доброзичлива, активна в добрих гуртових справах. Така вже життєва потреба у жінки — віддавати добро.