Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• На життєвих перехрестях

Мартин гріх

Тамара КОМАР.

Черкаська область.

У селі жінки щодня виглядали поштарку Саню. Чекали вісточки з фронту. З кожної сільської хати як не чоловік, то син пішли на війну. І трикутничок з номером польової пошти був свідченням, що рідна людина жива.

ВІД МАРТИ тієї ночі сон тікав, ніби запрягли його в упряж замість необ’їжджених молодих рисаків. Тільки стуляться важкі повіки, як ураз ніби спалахне блискавка і знову снують думки. На світанку собака так завив, що моторошно стало і серце враз затріпотіло, ніби спіймана пташка. Одразу промайнула думка — вбили Андрія. А може, тільки ранило?

Робила звичну хатню роботу. Поставила на плиту воду, щоб куліш зварити, та як не ложка, то кришка від горщика з брязкотом падає додолу. Старшенький Василько підвів голову: «Мамо, ще темно надворі, а ти вже тарабаниш посудом, поспала б іще…».

— Спіть, лебедики, то тільки й вашого, доки малі і клопоти голову не обсіли. А мені вони не дають ні спати, ні дихати, — промовила чи то до себе, чи до дітей та й залилася слізьми.

Сірий осінній ранок поволі благословляв на світ день. Марта відчувала серцем, що не принесе він їй нічого доброго. Та й яке там добро. Відколи Андрій воює, забула, коли усміхалася. Живе заради синів. Меншого Стасика батько не бачив, бо той народився в грудні сорок першого. А Василько в неї тепер за хазяїна. І дров принесе, і води витягне. Рано дорослішали діти воєнної пори.

Як вибили з села німців, стали доходити листи з фронту, ті, що йшли місяцями і навіть роками. Бувало, спочатку похоронки приходили, а потім листи... Про те, що її чоловік пропав безвісти, отримала повідомлення в липні сорок четвертого, а два листи від нього принесли вже восени. Що тільки не передумала вдова. Надіялася, що помилка і він таки живий. Ті сумніви терзали її душу, аж поки до них у хату після переможного травня не завітав чужий чоловік без однієї ноги. Хлопцям дав гостинців, погладив вихрясті чубчики, тоді взявся крутити самокрутку. Гість не поспішав щось говорити, видно, нелегко було йому почати розмову. А в Марти за ті хвилини в голові прошуміло безліч припущень: певно, воював разом з Андрієм, а може, помирав у нього на руках чи хоче повідомити, де його могилка. А якщо має іншу сім’ю…

Від того, що почула, не знала, радіти чи плакати.

— Хоч і просив мене Андрій не розповідати, що з ним сталося, та не можу я такий гріх носити в душі. Живу душу не можна поминати і ставити за неї свічки за упокій, — поволі ніби видушував з себе слова незнайомець.

— Живий? — благально видихнула Марта. — Де він?

— Поцілила мені куля в ногу, коли тягнув на собі пораненого Андрія. Відвезли нас в один госпіталь. Мені одразу ногу відтяли, а йому обіцяли врятувати кінцівки. Але минув час, і почалася гангрена. Стогнав він, марив, вас гукав. Відняли йому обидві ноги. Спочатку до колін, а потім вище... Як отямився після другої операції, сказав: «Нізащо додому не повернуся. Навіщо дружині й дітям такий обрубок...». Довго умовляв його передумати, мовляв, чекають і дружина, і сини. А він зціпив зуби і мовчить. Один раз лише заговорив — коли брав із мене обіцянку не казати вам, що він живий.

МАРТА сиділа і не могла поворухнутися. Як він міг так із нею, чому? Скільки сліз за ним виплакала! На ранок попросила сусіда, щоб кіньми завіз на станцію, сказала, що їде до сестри в Харків.

Хлопці її прикіпили до Миколи (так звали гостя, котрий приніс звістку). Не вистачало їм чоловічої уваги. А він встиг і Василю зі Стасиком свистки з верби вирізати, і до сапи держак приладнати. Запропонував побути з дітьми, доки Марта з Андрієм повернуться додому.

Із Харкова Марта добралася до Бєлгорода, де, за словами Миколи, її чоловік знайшов прихисток у будинку для інвалідів. Вона одразу впізнала Андрія, який сидів у дворі на возику з коліщатками. На неї дивилися такі рідні очі. Впалими щоками з них текли сльози, коли він розпитував про синів, вдивлявся в їхні обличчя на фотографіях. Та, коли Марта сказала, що приїхала за ним, враз став інший. Ті слова, що обпекли її з голови до ніг, вона пам’ятатиме все життя: «Я просив Миколу сказати, що мене вбили, він клявся, що так і зробить, та слова не дотримав. Тож ти, Марто, поклянися, що ні діти, ні мати, ні рідня ніколи не дізнаються про мене. Заради пам’яті про нашу любов, прошу, зроби це! Виходь заміж, хоч би й за Миколу. Він добре серце, руки золоті має, дітей поганому не навчить. А я... не вернувся з війни».

СКІЛЬКИ не вмовляла чоловіка, він стояв на своєму. А характер його Марта добре знала — як сказав, то відрізав. З кам’яним серцем поверталася додому. Затемна добрела до двору. Серце щеміло, ноги підкошувалися. Сіла на лавці, яку змайстрував Андрій перед самою війною під яблунькою, що посадили в день їхнього весілля. Прощалася зі своїм коханням, зі своїм минулим, назавжди хоронила в собі правду про чоловіка.

Рипнули хатні двері, на порозі стояв Микола. Помітивши Марту, підійшов і присів поряд. Довго мовчав, та врешті промовив: «Знав, що повернешся сама... Ми з Андрієм стільки доріг разом пройшли. Я його добре знаю. Дозволь у вас пожити, вся моя сім’я загинула від фашистської бомби. Допоможу вам віджнивувати, а там кудись подамся...».

З Миколою Марта прожила до старості. Народилася в них донька Люба. Віддали її заміж, дочекалися спільних онуків. Василь і Станіслав називали Миколу татом. Після смерті чоловіка Марта боялася померти раптово, не повідавши синам правди про батька. А передчасно розказати про свій гріх їй не вистачало духу. Та коли, відчуваючи сильну слабкість в усьому тілі, таки покликала їх, старший, уже геть сивий, нахилившись до мами, прошепотів: «Ми все знаємо, батько Микола розповів нам про батька Андрія. Ми шануємо і любимо їх обох, вони обидва нам рідні...».

Цю історію розповіла мені дочка Миколи і Марти. Вона поїхала до Бєлгорода, розшукала могилу тата Андрія, як називала його про себе, і вклонилася йому низько від усієї родини.