Архів
Вівторок,
13 березня 2018 року

№ 20 (19567)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Криниця

Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.


Версія для друку          До списку статтей
  • Знакові постаті

З Україною в серці

Сергій ПІДДУБНИЙ, письменник, краєзнавець.

смт Голованівськ, Кіровоградщина.

 МАРЧАК Валерій Феофанович, народився 30 травня 1949 р. в с. Красногірка Голованівського р-ну Кіровоградської області. Живописець, монументаліст, професор, член Національної спілки художників України, відмінник освіти України. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1977 р.), де відтоді й працював (нині — Академія мистецтв), 1987—2000 рр. — завідувач кафедри живопису; від 2000 р. — ректор приватної Української академії дизайну (м. Львів). Основні роботи в галузі станкового і монументального живопису. Учасник всеукраїнських, міжнародних художніх виставок, у т. ч. персональних у Львові 1981-го і 1999 р., Бардієві (Словаччина) 1993 р. Автор монументальних розписів, мозаїк на архітектурних об’єктах Львова.

Все своє життя відомий львівський художник, ректор Української академії дизайну, професор Валерій Марчак прагне повернутися на свою малу батьківщину в центр України, де батьки і діди сіяли хліб, вирощували ліс і його залучали до таїнства землеробства та лісівництва…

ОДНОГО дня в свої шкільні роки разом із мамою, яка працювала в лісництві, він посадив 500 молоденьких дубочків. То був їхній спільний рекорд. І то був материнський урок завзяття й вибору мети та вміння досягати її. Тим дубкам уже скоро 60 літ. Корінням вони міцно тримаються своєї землі, а гіллям — свого неба.

Дуб — священне дерево, дерево мудрості, могутності та довговічності. Причетні до творення лісів, гаїв стають учителями, волхвами, покровителями роду і навіть провидцями. Валерій Марчак причетний до того, щоб між Красногіркою, де він народився, і Голованівськом, де виріс, буяв ліс, ліс, який дав йому путівку в життя. У велике життя! Простий хлопець із селянської сім’ї гарно малює й успішно навчається. Закінчивши Голованівську середню школу, вступає до Львівського училища прикладного мистецтва імені І. Труша, а згодом до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, де показує не тільки неабиякі здібності художника, а й уміння працювати з людьми. Тому й не дивно, що після закінчення цього закладу (1977 р.) йому пропонують в інституті викладацьку роботу. Тут він набуває педагогічного досвіду і організаторських здібностей.

Людина високої честі, гідності, він все здобуває своїми силами і талантом. Поряд із творчою та педагогічною роботою разом із сином Остапом — художником декоративно-ужиткового мистецтва і дизайнером — засновує Українську академію дизайну, головними напрямами навчальної підготовки та практичної діяльності якої є дизайн архітектурно-просторового середовища, інтер’єру, одягу та образотворче мистецтво.

Можна сказати, Валерій Марчак досяг всього, що хотів, — виховав дітей, заснував і спорудив академію, підготував сотні фахівців із живопису та дизайну, заслужив славу художника, написав посібник із малярства. Не стояв осторонь, коли постало питання, бути чи не бути незалежності України. На нашого земляка випала місія створення першого осередку Народного руху України за перебудову. Сталося це 15 березня 1990 р. в Інституті прикладного та декоративного мистецтва, де він працював. Йому і його друзям довелося витримати чималий тиск партноменклатурників та співробітників КДБ, які намагалися перешкодити створенню осередку НРУ. Літописці Народного руху чомусь замовчують цей факт, а може, не знають, а сам В. Марчак не любить наголошувати на цьому. Його любов до України лежить не через слова, а через конкретні справи.

У вересні 1991 р. він виривається в рідний Голованівськ, де національно-демократичні сили були не такі міцні, як на Галичині, щоб узяти участь у мітингу на підтримку референдуму про незалежність. Не шкодуючи коштів і часу, приїздить із виставкою своїх творів на з’їзд Голованівського земляцтва…

Такий же енергійний, завзятий та наполегливий він і в творчості. Працює в станковому живописі і створює монументальні розписи. Зокрема, розписує стіни у Львівському палаці творчості для дітей та юнацтва «Галичина» — один монументальний розпис називався «Еволюція і революція», а інший — «Українські народні казки». Це був початок 1986 року. Саме цього року 26 квітня на Чорнобильській атомній електростанції станеться аварія, яка потягне за собою велику екологічну катастрофу. А верхня «революційна» частина розпису художника «Еволюція і революція» закінчувалася вибухом, спрямованим на землю. У ньому навіть вгадуються обриси атомного реактора. Коли сталася аварія, художник згадав свій розпис і злякався — невже це я напророчив?..

Утім, життя триває, і, певно, до кінця світу ще далеко. Мені особисто більше подобається інша річ, яка, як на мене, теж має пророчу суть, причому не сумну, а світлу й обнадійливу. Але про неї згодом.

Львів дав Валерію Марчаку все — учнів, творчість, визнання. Проте, незважаючи на успішне міське життя, його весь час тягнуло в рідні місця, в село. Для багатьох творчих людей, вихідців із глибинок, село — це втрачений рай. Для Валерія Феофановича село — це рятівний ковчег. Звідси все походить і сюди все повернеться. Це земля обітована, яка також потребує, певен він, митців, творців і навчителів. Недарма випускники його Академії дизайну захищають проекти із забудови та побуту сіл у дусі трипільської цивілізації, в якій гармонія людини і природи втілена на найвищому рівні.

Таке розуміння села до нього прийшло не зараз, на сьомому десятку літ, а ще в 1980-х, коли, приїхавши на гостину до матері, побачив в одному дворі стареньку доріжку домотканої роботи, приготовлену до вивезення на смітник. Це був виріб оригінальної народної творчості. Люди обживалися новими речами, з ужитку і моди виходило старе й викидалося. Валерій Марчак кинувся рятувати. Він об’їздив-обходив майже всі села району і зібрав чималу колекцію витворів народного побуту: килимків, доріжок, рушників, глечиків, горщиків тощо.

Хтось на цьому заробив би чималу копійку або принаймні здав у відомий музей і прославився, а В. Марчак складав і зберігав із мрією повернути зібране в рідний район, де справжній дім для тих речей.

Сім років тому в селі Шепилове — за кілька кілометрів од села, де народився і виріс, поряд старовинного селища Голованівськ — він купив просту сільську хатину, яку, як нині стало відомо, перетворює на музей народного побуту Голованівщини. Душа художника неймовірно закохана в Україну, в її історію та традиції. А тут і хатина, що будувалася за звичаєвими правилами з природного матеріалу, і сволок, до якого прикріплювалася дитяча колиска, і город до долини, і криниця з калиною біля хати...

Він полюбив це село, і воно прийняло його, як свого. «Ти не уявляєш, — каже захоплено мені Валерій Феофанович, — які тут чудові люди!»

Про своє творче кредо розмірковує так:

— Я люблю Україну, і мета моя — прославляти її історію, природу, людей… Я син цієї землі і зобов’язаний робити все, що в моїх силах, для її покращання. Щоб українці могли пишатися своїм великим родом. Тут, у Шепиловому, буде не тільки моя літня художня студія, а й мамина світлиця, куди зможуть прийти школярі і торкнутися речей, що творили їхні прадіди і чим прикрашали своє життя. Філософія цих предметів, їхнє художнє оформлення неймовірно глибокі та мудрі. Суть не в пишності і величині будови, а в її змісті, впорядкованості, зручності і душевності. Наші предки в невеликих хатинах вирощували по 5 і більше дітей. Наші генії, такі, як, наприклад, поет і художник Тарас Шевченко, художник Іван Їжакевич, росли в багатодітних сім’ях, у маленьких селянських хатинах, а яких висот досягли!..

Справді, українська сільська хата — це щось сакральне. Недарма ж слова «хата», «мати», «тато» мають одну й ту саму основу «АТ», де «А» — початок, а «Т» — символ природи ділимої й неділимої, земне тепло та достаток.

Хата — то основа. В творчості В. Марчака вона посідає особливе місце. Дві його картини зображують матір-Берегиню, що тримає на білому рушнику оцей великий людський витвір — просту сільську хату. Ось одна з них. Для мене особисто це не просто Мати-Берегиня — це сама Неня Україна з фантастичними птахами біля гнізда, у вінку з квітів безсмертнику на тлі житніх колосків — символу української землі. Це образ життя, добра, процвітання, віри, надії та любові… Кожен може знайти щось для себе в цьому творі, настільки він багатий, розмаїтий і символічний.

Глибокою змістовністю, філософським баченням і прозорливістю вражає триптих «Родина», ліва частина якого називається «Пращури», центральна — «Святе сімейство», права — «Шлюб». На першій картині бачимо пращурів на тлі фантастичного, ніби вже відмираючого дерева роду. Але на ньому ще є плоди, які дадуть нову поросль. Ноги пращурів ніби вросли в землю, вони міцно тримаються її, бо вона і вони одне ціле. В руках у них ікона Божої Матері — символ, завдяки якому і тримався наш рід: мати, що продовжує життя. Невеселе тло, але чорний оброблений ґрунт говорить про те, що життя пращурів хоч і було нелегке, повне загроз та небезпеки, проте вони зуміли протистояти всім незгодам, засіяти поле й зберегти рід.

На другій картині триптиха художник намалював не просто святе сімейство, а щасливе сімейство. Це, певно, наші сучасники, що живуть у мирі й злагоді. Їхнє дерево розкішно буяє, вони мають удосталь хліба, повну чашу молока, вирощують дітей, старший із яких уже приміряється, яку долю собі обрати, якого коня осідлати...

На третьому складнику триптиха зображено шлюб майбутньої української сім’ї. У світлих животворчих фарбах художник провіщає, що майбутні покоління житимуть щасливо, мабуть, у них будуть інші символи, ніж у пращурів, проте автор вірить, що й вони триматимуться своєї землі, дерева свого роду. Що будуть такі ж стійкі, сильні, славетні та плодовиті…

Ще однією ділянкою творчості митця є педагогічна нива. Творення нової людини, творення митця з новим мисленням завжди були для Валерія Марчака пріоритетною справою. Вона також досить успішна та врожайна. Недарма він носить звання «Відмінник освіти України». Валерій Феофанович підготував сотні художників, дизайнерів, має власну методику їх підготовки, а зовсім нещодавно, на початку цього року, видав навчальний посібник «Малярство». В ньому автор робить спробу дати системний аналіз мистецького процесу та показати важливість розуміння формотворчих проблем у здобутті художньої освіти. На мою думку, він добре впорався із цим завданням, бо застосував лаконічний ненав’язливий підхід порадника й навчителя, а також величезний наочний порівняльний ілюстративний матеріал — 193 репродукції художників світової величини, серед яких десятки наших співвітчизників.

Уся багатогранна діяльність Валерія Марчака і різножанрова творчість пронизані великим болем до гірких сторінок з історії України, гордістю за перемоги і великою турботою про її майбутнє.

Валерій Марчак — неймовірно цілісна особистість: художник із ніжною душею, люблячий син, батько і дід, дбайливий господар, організатор виробництва і навчального процесу, викладач, патріот України. Він облаштовує своє сільське гніздо — майстерню і музей, де незабаром розквітне сад його мрій. Тут, у Шепиловому, буде його літня художня студія. Тут він планує проводити майстер-класи для дітей та для всіх охочих опанувати художнє ремесло. Свій великий мистецький і педагогічний досвід Валерій Марчак хоче використати задля блага малої батьківщини у справі культурно-мистецького виховання дітей та молоді.

Версія для друку          До списку статтей

Iз джерела мудрості

«Справа не в тому, щоби комусь якимось особливим чином поклонятись, а в тому, щоби бути достатньо чистими для того, щоби зв’язати світ божественної думки та земну втіленість, світ божественних енергій та земну матеріальність. Без виконання цієї божественної місії людина — не людина, а зрадник самої себе».

Микола РУДЕНКО,

письменник-дисидент, Герой України.

 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове