Архів
П’ятниця,
2 березня 2018 року

№ 17 (19564)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Березень Наша пошта
  • За рубежем
А Шотландія — проти

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Перший міністр Шотландії відмовилась підписувати законопроект про Brexit.

Докладніше...
Запитають у народу

ШВЕЙЦАРІЯ. Оголошено загальнонаціональний референдум із питань податкової політики держави.

Докладніше...
Контрвідповідь

США. У сенаті відродили Спостережну групу НАТО для стримування російської агресії.

Докладніше...
Резонансне вбивство

СЛОВАЧЧИНА. Єврокомісія взялась за розслідування можливого незаконного використання субсидій із бюджету ЄС у цій країні.

Докладніше...
Удар по автопромисловості

У НІМЕЧЧИНІ прийняли рішення про заборону дизельних автомобілів у містах.

Докладніше...
Лютує голод

У ПІВДЕННОМУ СУДАНІ понад половина населення потерпає від голоду.

Докладніше...
Неділя — для душі

ПОЛЬЩА. Набув чинності закон про обмеження торгівлі в неділю.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Ювілей

Сто років подвижництва

Василь ПІДДУБНЯК.

В останні лютневі дні міськрайонна газета «Вісник Олешшя», знана не лише у південних краях, відзначає поважний ювілей — сторіччя від дня заснування.

ОЛЕШКІВСЬКИЙ часопис має вельми цікаву історію, сумлінно і докладно викладену в публіцистичному збірнику «Газета про час і про себе [Від повітових «Известий…» до районного «Вісника Олешшя»]. Видання автора колишніх очільників редакції Петра Прядки і світлої пам’яті Бориса Прищепи побачило світ кілька років тому, ставши бібліографічною рідкістю і прикладом ретельного ставлення журналістів до (як любили казати «вожді») дорученої справи.

Ба більше: видання могло б стати повчальним підручником для нинішнього покоління журналістів — тих, що вже «при зброї» (пері, диктофоні й відеокамері), й тих, хто хоче присвятити себе вельми складному і відповідальному ремеслу.

«Якщо ми звернулися до історії, то не можемо не звернутись і до передісторії, — зауважили автори збірника. — А саме: чому газета тривалий час вела свій родовід від «Днепровской коммуны» 1920 року, а не «Известий», які виходили в липні-жовтні 1917 року?»

А й справді — чому?

«Очевидно, тут дається взнаки колишня політизація історії, — припускають П. Прядка і Б. Прищепа. — Адже у 1917 році після Лютневої революції в Олешках існувало двовладдя комісара Тимчасового уряду Центральної Ради і з липня — Ради робітничих і селянських депутатів, у якій верховодили есери і меншовики. Після Жовтневого перевороту у Петрограді Раду в Олешках потіснив військово-революційний комітет, який організував перевибори. Олешківську Раду робітничих і солдатських депутатів у грудні очолив Микола Гурович Куліш. Та вже у березні 1918 року Україна була окупована германо-австрійськими військами. Настала гетьманщина. М. Куліш був заарештований і опинився в Олешківській тюрмі, де просидів до листопада».

«Весело» починалася газетна журналістика у місті «вільних матросів», нічого не скажеш! Та коли йому велося комфортно, затишно і безбідно? Тоді, коли «пролетарі усіх країн єдналися», чи, може, тепер, коли нинішні маєтні нащадки тих пролетарів одного воліли б — зробити газету якщо не кишеньковою, то хоч би ручною (така собі «свобода слова» на довжину, як кажуть, собачого «керівного і спрямовуючого» цепка).

Я не заздрю своєму перевесникові, газетяреві за покликанням, талановитому поетові Анатолію Полуфакіну, нинішньому головному редакторові «Вісника Олешшя». Його попередники на цьому «мінному» посту дуже високо підняли планку професіоналізму, який передбачає не лише літературну вправність, а й (це передовсім!) вмілість бути правдивим, а у правдивості цій — непоступливим ні перед чинами, ні перед спокусою одержувати гонорари від «вдячних читачів».

Де-де, а у «Віснику Олешшя» журналістські чесноти — природні й спадкові. І першопочаткова заслуга в цьому, сказати б, натхненний дух великого українського драматурга Миколи Куліша.

…Тримаю в руках копію одинадцятого номера «Днепровской коммуны» за 6 березня 1921 року. На всю ширину першої полоси газети заклик: «Дружным трудом вспашем, засеем и удобрим кормилицу землю!»

Вже у цій казенній відозві відчувається… неказенність! Ідеться ж бо не про неорані й незасіяні поля як такі, а саме про землю-годувальницю. Хоч це одне і те ж, здавалося б, але не зовсім: годувальниця — це не територія, а мати, жива істота…

Своєрідною передовою статтею можна вважати кореспонденцію «На допомогу селянству» за простим підписом — «Куліш». Аби ви відчули і погляд Миколи Гуровича на тодішні реалії, і самі реалії, і літературну вправність майбутнього драматурга, процитую замітку повністю:

«У повітрі пахне весною.

Наші поля жадно чекають плуга. Плуг вимагає молота і ковальського горна. Вся увага Радянських республік звернута в бік селянства, бо ж воно має виконати весною перше і величезне завдання державного будівництва: засіяти хлібом сотні мільйонів десятин землі. Центральний Радянський Уряд наказово диктує: всі на допомогу селянству.

Цей клич, як звуки вічового набату, ми повинні підхопити і пронести по найглухіших куточках нашої Робітничо-Селянської країни.

Першим повинне відгукнутися місто, яке щоденно вимагає хліба і голодує від нестачі хліба.

Міський промисловий пролетаріат в особі своїх виробничих спілок і організацій — хіба не йому першому потрібно протягнути братерську руку допомоги селянству?

Відкрити кузні, ремонтні майстерні, зібрати навколо себе шматки, обрізки старого заліза і сталі і вжити їх на ремонт господарського інвентаря, вичинити старі шкури, із шматків мотузків і каната зробити хоча б тимчасову для весняних робіт упряж і спорядження — ось у чому повинна виразитися допомога червоному селянству.

Потрібно твердо пам’ятати, що на широких змертвілих полях селянству належить винести жорстоку боротьбу з голодом і перемогти його що б не сталось.

Боротьба буде жорстокою і важкою тому, що нема зараз в достатній кількості живого і мертвого інвентаря, нема заліза, вугілля та інших необхідних предметів сільськогосподарського побуту.

Потрібно це пам’ятати і тому враховувати всяку дрібницю, всяку жменю курячого [посліду] чи деревного вугілля і, доклавши до них свої зусилля, вжити на загальну справу — обнасінювання і обробки наших полів.

Якщо не вистачає заліза, то ми повинні волю нашу зробити залізом, здатним перемогти і умертвити загального нашого ворога — голод».

Ось така газетна передовиця, яку власноручно написав Микола Куліш, документ епохи, що передає тривогу і дух одного із найтяжчих періодів нашої історії.

«Газета, як і увесь український Народ, який і повинен бути Державою… (не чиновництво ж насправді становить суть Держави! Воно лише привласнило невластиві йому функції — не спитавши Народ, правити так, як вважає за потрібне воно, чиновництво)… отож, газета живе дуже важко й тяжко. Але така доля людей, які її роблять. Вони обрали цей шлях і на долю не скаржаться».

Так із притаманною їм відвертістю і публіцистичністю написали у післямові до видання «Газета про час і про себе» колишні редактори нинішнього «Вісника Олешшя» П. Прядка і Б. Прищепа, люди, котрі віддавалися газетній роботі сповна — на взірець сущим і грядущим поколінням журналістів степового краю.

Тут ні відняти, ні додати!

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Еміграційний відплив посилиться
Читати
Європа готова давати гроші
Читати
Перемога на «газовому» полі
Читати
Чи припиниться хаос у фармгалузі?
Читати
Гроші фермерам не дістаються
Читати
Земелько, свята земелько...
Читати
Тінню — по Пенсійному фонду
Читати
У «зеленій» зоні
Читати
Домашнє насильство і байдужі свідки
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове