Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Із літ минулих

Прямий зв’язок

Аркадій МУЗИЧУК.

м. Київ.

Було це тоді, коли мобільник іще й не народився. Може, ще й у зачатті не був. І весь оперативно-мобільний зв’язок на дротах тримався. Тож хто як міг, так і викручувався.

Наприклад, як Михайло Васильович Куріпка, голова колгоспу «Світло Ілліча». Вже котрий день він лаяв погоду. І не тому, що уже тиждень зливи допікали і графік збирання цукрових буряків тріщав уздовж і впоперек, — у розпалі було полювання.

На озері, як на зло, наплодилася сила-силенна качок. Від їх криків ставало моторошно, а на душі кішки шкребли.

Та щопівгодини телефонували із району і вимагали нові гектари і тонни. Ну як за таких обставин на озеро поїдеш?

Отож викликав він до себе Володьку-зв’язківця і дав вказівку: негайно протягти до озера дріт. Забезпечити прямий зв’язок із конторою. Словом, щоб було без відриву від виробництва. Якщо, бува, зателефонують — усе як годиться, голова на місці.

...На озеро приїхали вдосвіта. Нагледіли місце поміж лозами. Діда Власа посадили в машині чергувати біля апарата. Володька тримав зв’язок між дідом і головою колгоспу.

— Якщо зателефонують, подовше кричіть «Алло». Можете кілька разів сказати: «Я вас погано чую». На сигнал у машині не натискайте, щоб качок не сполохати, — Володька слово в слово переказав дідові Власу розпорядження Михайла Васильовича.

Качки літали низом і горою. По горизонталі і по вертикалі. Все довкола бахкало та свистіло. І саме в той момент, коли перша підбита Михайлом Васильовичем качка описувала над дідовою головою прощальне коло, у телефонній трубці щось захрипіло.

Дід підняв її, кільканадцять разів випалив «Алло» і знову поклав. Але трубка знала, з ким має справу, а тому благала вислухати. Голос у ній звучав так чисто і дзвінко, наче говорив хтось поруч, із лозняку.

— Я вас погано чую! — після короткої паузи дід Влас знову вийшов на зв’язок.

Його права нога виповзла з кабіни і виписувала у повітрі якісь незрозумілі кренделі. Володька, який уважно стежив за дідовою ногою, відразу зрозумів — це сигнал.

Михайло Васильович кинув у лозняк рушницю і побіг до машини.

— Алло! Куріпка слухає! — видихнув у трубку літр свіжого повітря з перегаром. — 3 області? Ого! Зі збиранням? Та оце сьогодні трохи прояснилось, то ми усі зранку в полі... Тільки що з передової... На хвильку заскочив у контору. Я вас теж добре чую, наче ви у сусідньому кабінеті. І ви мене теж? Ага, мабуть, новий дріт почепили... Як із полюванням? Кортить, але самі знаєте: «Прогаєш годину — втратиш центнер»... Нічого, ще й на мою долю вистачить. Качок у цьому році сила-силенна. Ага, приїжджайте. Я знаю такі місця. Тільки дещо пізніше, бо зараз геть дороги порозмивало. Нічим не можна доїхати. А як там погода в області? Ага, зранку теж було сонячно. А зараз? Що-що? Не знаєте? А звідкіля ж ви тоді говорите? Як-як? П-повторіть ще раз! З-з н-нашої контори? З-з м-мого к-к-кабіне... — У Михайла Васильовича трусилося усе, що тільки могло труситися, — від рук до підборіддя.

Телефонна трубка лежала біля ніг, як підбита качка.