Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Сокровенне

Поговори зi мною, мамо

Олеся КОСТЕНКО.

Київська область.

Зима видалася примхлива. Спочатку без морозів, з туманами і мрякою. Здавалося, що осінь, загостювавшись, загрузла на розкислих сільських дорогах. Лише проти Нового року засніжило, а після Різдва вперше від початку календарної зими вкрилася міцним шаром криги річка, що протікала центром села.

ТЕТЯНА Іванівна вийшла на ґанок. Хоч мороз був чималенький, стояв досить густий туман. Сніжно, тихо, гарно. Поволі спустилася, пройшла подвір’ям. Випустила курочок, насипала їм зерна, налила водички. Нагодувала собаку Дружка і поквапилася до хати. О цій порі зазвичай телефонувала донька з районного містечка, де мешкала зі своєю сім’єю. Так було і сьогодні. Невеличка коробочка мобільного телефона завовтузилася на столі, засвітилась, озвавшись голосом Світлани.

— Як почуваєшся, мамо? Не мерзнеш? Не надумала переїжджати? Хоч і зими вже небагато лишилося, та, кажуть, морози й хуртовини ще будуть...

— Усе добре, доню. Сусід Петро, дай Бог йому здоров’я, сніг повідкидав. У хаті тепло, а надворі така краса. Нема чого переїздити... Передавай усім вітання. До побачення.

Тетяна Іванівна натиснула кнопку відбою. Вона завжди говорила стисло і першою закінчувала розмову, бо від сусідів чула, що говорити по мобільному недешево. А дочка ж телефонує щодня. І щоразу пропонує переїхати, пересидіти зиму в їхній міській квартирі. Тетяна Іванівна якось уже зимувала там. Гарно, тепло, затишно, але це було зовсім інше життя, не її. Весь час хотілося додому. Ледь витерпіла до весни — повернулася в село і з подвійною енергією взялася до хатніх і городніх справ.

Відтоді перебиратися до дочки на зиму не погоджується. На кого хату, живність свою — курочок, собаку, кішку — лишати? Знову по сусідах рознести, як уже було? Звісно, вижили і вона, і її хазяйство. Але спокою Тетяна Іванівна не мала. Боліла душа за своїм. Хоча й думала над переїздом, із сусідами радилася.

Коли подарували діти мобільний телефон, то взагалі стало веселіше. Дочка зателефонує зранку, одразу енергії прибуває. Хай і не ті тепер клопоти, що раніше, але все одно їх вистачає. Випустити-загнати курей, нагодувати. Обід зварити, попорати в хаті, на подвір’ї. Невдовзі настане час висівати та доглядати розсаду. Прийде тепло — все це треба висадити, а потім полоти, поливати... Важкувато буває, але робота звична змалечку, бажана. Та й користь від неї на всю сім’ю. Приїжджають діти й онуки, ласують ягідками, куштують свіжі овочі, молоду картопельку... І дякують їй, дякують.

У думках про весну минають короткі зимові дні. Вечорами Тетяна Іванівна топить грубку заготовленими зятем дровами. Гріється біля вогню, слухає радіо. Примостившись біля ніг, муркотить кішка. В такі хвилини питання їхати чи не їхати зимувати до дочки відпадає. Навіщо їй інше життя? З тим і засинає.

...Наступний ранок розпочався, як завжди. Світлана, вислухавши скупі материні слова та зрозумівши, що мати знову відкладає переїзд, попросила:

— Не спіши, мамо, давай поговоримо. Розказуй докладно про все: як самопочуття, як спалося. І про чорну курку, яка не несеться, і про кішку Мурку розповідай. Не відключай телефон.

— Так дорого ж, доню!

— Не хвилюйся про це. Я так хочу чути твій голос. Говори...

...Слухаючи, Світлана уявляє рідне обличчя і бажає тільки одного — щоб мамин голос звучав іще довгі роки.