Наша пошта

• Рядки з листів

Хочемо жити по-людськи

ЗВЕРТАЮСЯ до Прем’єр-міністра В. Гройсмана та міністра соцполітики А. Реви з приводу так званого осучаснення пенсій. Хочу запитати, навіщо було вводити в оману людей, давати їм надію, якщо наперед знали, що пенсіонерам, котрі, можливо, найбільше потребували збільшення пенсій, додасте копійки. А нині виправдовуєтесь тодішніми малими зарплатами. Людям від цього не легше, бо вони й за радянських часів гарували в полі чи на фермі за подяки, а сьогодні їх годують обіцянками.

І ще одне. На тодішні низькі зарплати можна було прожити, а нинішня пенсія тане, мов сніг на сонці: за комуналку віддав, ліки купив і залишилось тільки на хліб. А в 1970-1990-х ми з дружиною на свої невеличкі зарплати змогли відбудувати батьківську хату, купити автомобіль, відкласти копійку про чорний день. Сьогодні він настав, утім, скористатися своїми заощадженнями не можемо, бо їх у нас украли. Як, до речі, й виграну через суд доплату до пенсії дітям війни. І скільки про це у газетах не писали, як горохом об стіну. Там, де треба віддати людям їхнє, чесно зароблене, влада стає глуха.

Володимир ОСТРЕНКО.

с. Іванівка

Ставищенського району

Київської області.

Спочатку пас із однолітками колгоспну худобу за порожні трудодні, а коли підріс, пішов до трактора причіплювачем. Далі вже були різні роботи, зарплати. За своє трудове життя маю 45 років стажу, а позаяк на той час у колгоспників була низька заробітна плата, то й маю нині відповідну пенсію.

Я народився 1939-го. Війну добре пам’ятаю, і як будували після неї, і як мало не помер від голоду. Закінчив сім класів, а далі навчатися не мав можливості: десятирічка була за 15 кілометрів од нашого села. Треба було винаймати там квартиру, а платити нічим — післявоєнні часи були дуже тяжкі. Загалом усе життя прожив несолодко.

Григорій ЧУМАЧЕНКО.

с. Мартинівка

Тростянецького району

Сумської області.

Ось і добавили нам, дояркам, 120 гривень до пенсії. Це за те, що маємо по 32-40 років трудового стажу. Хіба це мало чи праця наша з легких? Усе ж уручну робили. Щоранку вставали ще до схід сонця і йшли на ферму в дощ та заметіль, долаючи три-чотири кілометри. Працювали без вихідних і свят. Ми не мали змоги приділити достатньо часу своїм дітям, бо гляділи ферму, адже з нас вимагали надої молока. Там, на фермі, й залишили своє здоров’я. Тоді не спали, бо вдень працювали, а вночі треба було попрати, наварити їсти, попоратись по господарству, а нині спати не дають болячки. Догоджали державі, думали, що вона подбає про нашу старість. От і дочекались...

Обирали депутатів у Верховну Раду, щоб вони за нас потурбувались, а вони тільки собі кишені набивають, про доярок ніхто й не згадає. Маємо до них пропозицію: нехай заберуть нашу пенсію, а нам дадуть свою місячну зарплату. Хочемо пожити по-людськи.

Т. І. СНІТКО, Г. М. КОВАЛЕНКО, З. І. ДЕМЧЕНКО. Т. І. ФЕДЬОРКО, А. Д. БОНДУР та ін. колишні доярки колгоспу «Шевченків край».

с. Шевченкове

Звенигородського району

Черкаської області.

На тлі тотального зубожіння основної верстви населення захмарні зарплати суддів, прокурорів, депутатів — це знущання над народом. Надії, що врешті-решт оберемо «українського Рузвельта», тануть за нинішньої виборчої системи, адже кандидатів у президенти, депутатів до парламенту висувають політичні партії, що створені олігархами й існують на їхні кошти. Звичайнісіньке лицемірство під вивіскою демократично-народного вибору.

І ще таке. Чому в державі катастрофічно не вистачає коштів, а владці з року в рік просять допомоги в МВФ? Бо ці гроші з допомогою хитромудрих фінансових махінацій, а також «найкращих банкірів світу» можна легко привласнити, замість того щоб вкласти їх в економіку держави. Кредити ж владці повісили на плечі простих людей, що вже й так гнуться до самої землі. Назвіть бодай одну реформу, яка принесла б пересічним українцям полегшення в житті, підвищення їхнього добробуту. А медична реформа — то взагалі геноцид!

Іван СКОРОМНИЙ.

с. Верхня Терса

Гуляйпільського району

Запорізької області.