Архів
П’ятниця,
5 січня 2018 року

№ 1 (19548)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Січень Добрий господарНаша поштаПост здоров’я
  • За рубежем
Перезавантаження повноважень

БОЛГАРІЯ вперше після вступу в ЄС розпочала шестимісячне головування у Раді Європи.

Докладніше...
Газ, наркотики та обурення молоді

В ІРАНІ спалахнули масштабні антиурядові протести.

Докладніше...
Підраховують збитки

ІСПАНІЯ. Економічне зростання в Каталонії сповільнилося.

Докладніше...
За життя себе увіковічить

ІЗРАЇЛЬ. В Єрусалимі біля Стіни плачу з’явиться станція імені… Дональда Трампа.

Докладніше...
Податки вже не екзотика

САУДІВСЬКА АРАВІЯ та ОАЕ уперше запровадили ПДВ.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Голос діаспори

Хіба можна її не любити?

Гнат СТЕЦЕНКО.

м. Новосибірськ.

Виявляється, можна. Її — це Україну.

Протягом кількох днів у різних місцях від українців і не українців я почув, що вони… ненавидять Україну і українців!

ТАКА РЕАКЦІЯ мого першого співрозмовника була для мене нежданою-негаданою, хоч ми знайомі кілька років. Я знав, що він українець, але вважав себе чи то росіянином, чи то «руським». Щоправда, ніколи проти України і українців не висловлювався. А тут раптом:

— Я ненавижу эту Украину! После того, что они сделали…

— Що ж вони таке зробили? — сторопівши, запитую.

— В «Борисполе» не дали билетов братьям моего отца, которые ехали на похорон.

— Але до чого тут Україна, якщо касир так вчинив із дядьками?

— Не знаю, кто такие эти кассиры, но с тех пор я возненавидел Украину…

— І тих дядьків, що лишилися в Україні? — подумав я, але вголос цього не сказав. А варто було б запитати…

Гірко стало мені на душі. Поет Василь Симоненко так писав:

«Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова,

Гримотить над світом

люта битва

За твоє життя,

твої права».

Не знаю, наскільки чоловік, який через незначний інцидент в аеропорту «Бориспіль» зрікся рідної землі, є українець, але, гадаю, найімовірніше, він і сам не знає, хто він.

Та не образився я на свого співрозмовника. Бо згадав українських поетів, які зверталися до мільйонів людей зі словами любові до України.

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

що проклену

Святого бога,

за неї душу погублю!»

Не прокляв Тарас Шевченко Бога і не погубив душу. Він сприйняв свою нелегку долю як покарання за любов до рідної України.

Чи це Бог покарав? Гадаю, ні. Покарали ті, хто боявся і ненавидів Україну.

Тарас більшу частину свого життя провів за межами України, але у своїй поезії понад 200 разів із пієтетом звертався до України — рідної землі.

Друга зустріч відбулась із молодою українкою, яка свідомо полишила Батьківщину і вже більшу частину життя мешкає в чужому краю.

Скільки ж їх, українців, від Тараса Шевченка до Євгена Маланюка і мільйонів інших, доля розкидала по світу! Більшість асимілювалася, вони самі і їхні нащадки забули мову, звичаї, але не всі. Хоч таких, звичайно, меншість.

Я так і не зрозумів, до якої когорти зарахувати ту мою українку.

Під час першого знайомства вона мені здалася щирою українкою, розхвалювала український борщ, яким ми її пригостили! Намагалася навіть говорити українською, хоч це був російсько-український суржик. Утім, не дивно, адже вона навчалася в «русской школе» в Україні — так хотіли її батьки-військовослужбовці.

Доля вдруге звела нас. І ось тоді в розмові про Україну вона раптом несподівано і зухвало випалила мені: «Ненавиджу Україну! Вона вкрала всі мої заощадження і залишила мене голодранкою».

Я сторопів. І мої заощадження, і гроші моїх батьків в Ощадбанку також пропали. Точніше, не пропали — дісталися тим, хто тепер дуже багатий. Ми ж, справді, лишилися біднотою. Але хіба це Україна винна? Винні окремі особи, як ті невідомі касири в «Борисполі».

І знову в уяві переді мною поет, з французькими коренями, — Володимир Сосюра зі своїм крамольним у ті часи віршем «Любіть Україну»:

«Любіть Україну,

як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води

В годину щасливу

і в радості мить,

любіть у годину негоди».

Вірша поет написав у грізні роки війни з гітлерівцями. Так боялися тоді сталінські сатрапи написаного, що відразу назвали Сосюру буржуазним націоналістом і наклали заборону на публікації цього вірша. І якби не довідка, що він лікувавсь у лікарні для психічнохворих, то не минув би він таборів. Обійшлося…

Оцих двох зустрічей виявилося достатньо, щоб узятися за перо і викласти свої думки на папері. Хоч і попереджав Тарас: «Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами, Нащо стали не папері сумними рядами?..».

Чи буде і мені лихо, не знаю. Але сумну розмову затіяв. Не міг стриматися…

Тільки закінчив писати, як зустрів сусідку, котра розповіла: один її знайомий також образливо відгукувався про Україну. А вина її в тім, що під час служби в радянській армії його ображали «хохли». Як це робили, не знаю, але хотів би зауважити тому літньому чоловікові, що він, певно, тоді першим образив українців, назвавши їх хохлами... До речі, більшість росіян, хто вживає це слово, не знає його значення. Пояснень є багато. Але зараз не буду на цьому зупинятися.

Одного боюся. Щоб не спіткала така доля сучасну Україну, як УНР у 20-ті роки минулого століття...

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Ще боїв вистачить
Читати
Криза інституту сім’ї
Читати
На яку зарплату можна жити
Читати
Бідних не видно
Читати
Здали «пальчики»
Читати
Вірусна резервація
Читати
Здорожчає преса?
Читати
Не натиснеш — не заворушаться
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове