• Актуально

Обмін полоненими: що далі?

Михайло ГУБАШ.

Фото Олександра Клименка.

27 грудня на Донбасі відбувся обмін полоненими між Україною і ОРДЛО. Додому повернулися 73 українські заручники. На окуповану територію було передано 233 людини.

ПОДІБНОЇ кількості звільнених за один раз не було вже протягом довгого часу. Хоча, якщо вірити членам Тристоронньої контактної групи, це питання постійно перебувало на їхньому контролі й обговорювалося на засіданнях ТКГ у Мінську. Втім, жодного значущого результату ці перемовини не давали. При цьому кожна зі сторін звинувачувала протилежну: мовляв, ми щиро прагнемо залагодити питання й робимо для цього все можливе, але «вони» його всіляко гальмують і не йдуть назустріч.

Можна було б припустити, що сторони просто намагаються виторгувати кожна для себе вигідніші умови. Але, зважаючи на гуманітарний аспект проблеми (люди потерпають у місцях позбавлення волі, вдома страждають їхні родини), такий торг навряд чи можна назвати доречним.

Якщо повернутися до початку збройного протистояння, можна згадати, що у 2014-му визволення військовополонених відбувалося майже стихійно, на, так би мовити, низовому рівні. Про обмін бранців домовлялися зазвичай із польовими командирами бойовиків, не залучаючи до цього «високе» командування. Коли ж ішлося про vip-полонених, про їхнє звільнення турбувалися вже найвищі посадовці у Києві. Для цього достатньо було телефонної розмови з тими, хто безпосередньо утримував їх у полоні. Особливо «продуктивним» щодо цього було спілкування з ватажком горлівських бойовиків Ігорем Безлєром із красномовним позивним «Бєс».

На жаль, незабаром до процесу підключилися шахраї з обох сторін, які в умовах тодішнього хаосу почали заробляти на визволенні полонених, вимагаючи від їхніх рідних викуп. Причому серед негідників зустрічалися навіть люди в погонах, що не гребували збагачуватись на людському горі й стражданнях. Пізніше частину з них звільнили зі служби та притягнули до відповідальності.

Згодом, після Мінських угод, «самопальний» розгардіяш у справі обміну заручників та полонених припинивсь, до нього долучилися офіційні органи під контролем спецслужб. Але така централізація процесу успішнішим його не зробила. Навпаки, після заяви керівництва ОРДЛО про те, що обмін заручниками поновиться лише після прийняття Верховною Радою закону про амністію, передбаченого мінськими протоколами, діло загальмувалось остаточно. А окремі «жести доброї волі» з обох сторін радикально йому не зарадили.

Автору цих рядків вже доводилося писати про те, що обмін полоненими (як і багато чого іншого) цілком і повністю залежить од волі всього двох людей — президентів Росії і України. Подальший розвиток ситуації підтвердив це припущення. Варто було Віктору Медведчукові висловити відповідне прохання В. Путіну і патріарху РПЦ Кирилу Гундяєву, як по недовгому часі найчисельніший за останні півтора року обмін полоненими між Україною і «ЛДНР» відбувся.

До речі, дехто зі спостерігачів поспішив наголосити, що про цей обмін домовився не Президент України, а кум Путіна Медведчук. Але таке твердження видається доволі спекулятивним і заангажованим, адже Медведчук, як офіційний представник нашої держави у цій справі, діяв за дорученням Петра Порошенка. Принаймні вже наступного дня після обміну, 28 грудня, останній «розпорядився негайно поновити переговори щодо повернення українських заручників з РФ та ОРДЛО».

Тут можна багато розмірковувати, кому з лідерів двох країн був вигідніший цей крок. Як і про те, хто саме був його ініціатором. Не виключено, що «третя сторона». Недарма ж одразу після події її багатослівно і з ентузіазмом привітали чинний голова ОБСЄ, міністр закордонних справ Австрії Карін Кнайсль і генеральний секретар ОБСЄ Томас Гремінгер. А якщо згадати телефонні перемовини, що відбулися напередодні між канцлером Німеччини Ангелою Меркель і Володимиром Путіним, стає зрозумілим, хто справді зацікавлений у дотриманні Мінських угод і обміні заручниками як їх складової. Хоча ці угоди передбачають не часткове звільнення полонених, а за формулою «всіх на всіх». Поки що ж у «народних республіках» досі утримуються понад сто українських заручників, ще кілька десятків — у Російській Федерації.

Дай Боже, частині з них, можливо, вдасться незабаром вийти на волю. 28 грудня Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська повідомила, що нові переговори з питання обміну заручниками можуть відбутися вже найближчим часом. Пізніше це підтвердив і Петро Порошенко: «Я вже доручив своїм радникам і представникам у Тристоронній контактній групі, щоб вони негайно організували зустріч і продовження переговорів. Можу сказати, що 10 числа у нас відбудеться перша зустріч». Напередодні заяви омбудсмена анонсувалося, що новий обмін передбачається за формулою «74 на 29». У Кремлі вустами прес-секретаря російського президента Дмитра Пєскова повідомили: новий обмін підтримують. Але ж знову не «всіх на всіх»!

Окреме питання про «якість» обміну: кого саме насамперед намагаються витягти з полону? Якщо не вдаватись у подробиці, можна констатувати, що серед 73 бранців, які повернулися з окупованої території, 14 осіб підозрюються у… дезертирстві — на них є кримінальні провадження про самовільне залишення частини. Невже українська сторона воліє радше витягнути з полону людей винних, щоб покарати їх за вчинення військового злочину — дезертирство, а не визволити «справжніх» полонених, захоплених у ході бойових дій? Питаннячко… Втім, віце-спікер ВР Ірина Геращенко з цього приводу натякнула на певну зацікавленість у цьому питанні СБУ та військової прокуратури. Хоча, безперечно, звільняти потрібно всіх, і вже в суді розбиратися, чи винна людина насправді. Адже, як стверджують деякі військові експерти, траплялося й таке, що «дезертирами» ставали внаслідок злочинної бездіяльності деяких генералів...

Хай там як, а подія, що сталася наприкінці минулого року і розблокувала процес обміну, має неабияке значення. І не тільки для понад трьох сотень колишніх бранців та їхніх родин, а й для подальших кроків задля миру і завершення війни на Донбасі. Але то справа майбутнього, і сподіватимемося, що найближчого. Поки ж на часі — визволення утримуваних бойовиками ОРДЛО заручників і політичних в’язнів у тюрмах РФ. Сьогодні таких, за словами глави СБУ Василя Грицака, 103 особи на окупованій території і десятки — в Росії. «Ми знаємо кожного з них поіменно. І ми не зупинимось, поки не звільнимо всіх», — запевнив керівник Служби безпеки і додав, що пріоритетом також є пошук та повернення до своїх рідних 402 безвісти зниклих.

До речі, за час війни у полон до бойовиків загалом потрапило понад 3 тисячі 300 людей. Тож переважна більшість із них уже вдома або продовжують боронити рідну землю у складі Збройних сил України. Сподіваємося, невдовзі опиняться на свободі й ті, хто поки що залишається у неволі.