Пост здоров’я

Cторінку підготував Микола ЮРЧИШИН.

• Розповідає лікар

Втрата пам’яті

Олександр ФІЛЬЦ,

психіатр.

Хвороба Альцгеймера є захворюванням, за якого поступово відмирають клітини головного мозку, що призводить до порушення пам’яті, інтелекту, поведінки та емоційної сфери.

УПЕРШЕ це захворювання 1906 року описав німецький психіатр Альцгеймер. Раніше психіатри констатували ще один діагноз надбаної недоумкуватості — хворобу Піка. За нею криються атрофічні процеси в лобних частках головного мозку, які відповідають за думки, фантазію, уяву. А хвороба Альцгеймера стосується скроневих ділянок півкуль, які відповідають за практичні, побутові навички. Згодом ці дві хвороби об’єднали в одну — Альцгеймера.

За статистикою, від неї страждає близько 70 мільйонів жителів планети, а близько 70 відсотків людей, старше 85 років, мають ті чи інші прояви цієї недуги. Але думати про неї як про хворобу літніх людей не варто. У моїй практиці траплялися випадки, коли на неї занедужали жінка у 36 років і сорокаоднорічний чоловік.

Із чого починаються негаразди? Ураження скроневих ділянок з’являється непомітно, повільно. Спершу може здаватися, що активна розумна людина просто втомилася, чи тривожиться, чи переживає стрес. Хвороба Альцгеймера на перших стадіях інколи видається за депресію, яка затягується. Вона має дуже специфічні вияви апатичного незадоволення, яке не піддається антидепресивному лікуванню. Згодом до таких станів долучаються перші випадки розладів пам’яті. А буває, що хворі начебто роблять дурниці — наприклад, інтелігентна людина раптом краде в магазині якусь дрібницю.

Далі настає друга стадія — від м’яких до середніх проявів. Вона характеризується наростанням розгубленості, втратою практичних навичок, забудькуватістю, незасвоєнням інформації. З практики відомий приклад викладача, який свої давні лекції читав напам’ять, але нових написати не міг.

Далі настає стадія невпізнавання образів. Спершу — складних, а згодом людина не впізнає знайомих тощо.

Щодо третьої та четвертої стадій захворювання, то медикаментами вони майже не коригуються. Це дуже важкі розлади, коли людина нікого не впізнає, нічого не пам’ятає, не може самостійно їсти, виконувати найпростіші дії.

Порушення психіки найсильніше даються взнаки у вечірньо-нічний час. Приблизно 70 відсотків таких хворих відчувають у темну пору доби складні галюцинаційні переживання, які сприймають за реальність. У психіатрії є навіть термін «збиратися в дорогу», який означає, що хворі хочуть піти з дому, починають активно діяти, стають агресивними, їм дуже важко щось пояснити.

Трапляється, родичі, знесилені фізично й емоційно, віддають хворих на цю недугу до лікарні. Я не радив би цього робити. Передовсім тому, що різка зміна звичних для недужого обставин чи ситуації надзвичайно пришвидшує розвиток хвороби. Краще залишити людину в звичних умовах або віддати до спеціалізованої установи. Поруч неї має бути навчений кваліфікований персонал. Треба бути дуже терплячим, адже недужі не пам’ятають, що і як правильно робити, вони дезорієнтовані в часі, на місці й у просторі та практично не можуть себе обслуговувати.

«Чи варто таких хворих намагатися повернути до сьогодення? Скажімо, показувати старі фотографії чи співати разом улюблені пісні», — часто запитують родичі. Зробити приємне рідній людині, яка потерпає від хвороби Альцгеймера, — похвальна справа (до речі, давні спогади в пам’яті зберігаються найтриваліший час). Але повернути її до реальності неможливо.

Найдовше, що утримується в пам’яті людей із такими розладами, — так звана емоційна пам’ять. Треба поводитися з такими людьми більш-менш природно, бо глибоко в душі вони відчувають штучність, нещирість, хоча нам здається, що вони геть нічого не тямлять, не переживають із жодного приводу. Але насправді переживання та хвилювання вони відчувають.

Коли стає надто важко, варто згадати, що нас усіх чекає старість. Один давній мудрець сказав: «Чини так, щоб твої дії стали загальнолюдським законом, тобто мали значення, були однаково важливими і для тебе, і для іншої людини». Краще і не скажеш.