Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

На здобуття Національної премії імені Т. Г. Шевченка

Український фонд культури імені Бориса Олійника висунув на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2018 року новий роман Галини Тарасюк «Зоре моя вечірня, або Пророк і Марія», присвячений многострадному життю Тараса Шевченка.

Роман побачив світ у центральному видавництві «Дніпро» на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» 2015 року, здобувши широку популярність як в Україні, так і за кордоном.

Галина Тимофіївна Тарасюк народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області. Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету. Член НСПУ та НСЖУ. Автор десяти книжок поезій, «маленьких романів», багатьох оповідань, новел, есе, які останнім часом викликали чималий розголос.

Вірші і новели письменниці перекладені російською, німецькою, узбецькою, литовською, румунською, італійською, туркменською мовами.

Роман-версія «Зоре моя вечірня, або Пророк і Марія» — роздуми про літературні долі Тараса Шевченка і його «хрещеної доні» Марка Вовчка, про їхню дружбу та творчість.

Автор знайомить читача з маловідомими чи й зовсім не відомими широкому загалу фактами з біографії поета і письменниці та запрошує разом побувати в їх літературних майстернях, де народжувалися геніальні твори.

«У процесі роботи над романом сто разів переконувалася, що насправді у всесвіті на ім’я «Шевченко» ще багато зосталося невідкритого, а то й незрозумілого, ще неосмисленого, належно не поцінованого або просто не поміченого... — зауважила Галина Тарасюк в одному з інтерв’ю. — Багато туманностей і чорних дір… Чимало викривленого, перекрученого і взагалі написаного з позицій імперської ідеології як царської Росії, так і Радянського Союзу… Крім того, про Тараса Григоровича часто писали не те… і не ті…

І це непростимо, особливо сьогодні, коли реанімована Путіним російська імперії знову, як і 300, і 200, і 100 років тому, брутально втручається в життя і землі України, за яку він воістину віддав душу... Коли знову, тепер уже на весь світ, новоявлені московські царі і їхні псарі та сатрапи майже слово в слово повторюють «бридню», яку чув Тарас Григорович за царя Миколи Палкіна, про якийсь «єдіний народ», «єдіную і нєдєлімую Расію» і «вєлікій рускій язик», «южнорускім діалектом» якого нібито являється українська мова!»

День ангела... і смерті

_{Уривок з роману «Зоре моя вечірня, або Пророк і Марія»}

…ЯКА довга ніч! Який нестерпний біль… Ніби він заново народжується… на цей білий… чорно-білий світ… захлинаючись важким, різким від запахів кислот і мікстур, повітрям… Від нестерпної задухи… рве на грудях сорочку і чує над самим вухом бадьорий щебет баби-повитухи:

— Катре! Григоре! А гляньте-но, який хлопчик, який крепкий козак народився, та ще й у сорочці! Щасливим буде! Паном! Та де паном? Гетьманом буде!

Баба-пупорізка жартує, тим часом, як він, задихаючись «материнськими водами», холоне кволим безпомічним тільцем… І пискнути не може, щоб попросити в Бога помочі… Тільки дивиться в небо — високе срібно-синє, хоч за вікном і глупа ніч…

Біля нього метушаться люди, розтирають тіло, тереблять кісточки… йому боляче, дуже боляче… нарешті вливають у горлечко теплу рідину і кладуть голим на холодну пелюшку з білого, як сніг, полотна. Він чує, як шелестить-ворушиться під ним житній околіт, поколюючи остючками…

А баба-повитуха своєї:

— На Тарасія родився! Тарасом будуть звати-величати казарлюгу… Козацьким батьком!

Боже! Як йому холодно, одиноко й незатишно і хочеться до мами, під її теплий бік. Як під крило, під її щасливий лагідний голос. Але чує тільки стривожені чоловічі голоси…

— Де ескулапи?! Кличте Бруні! Круневича! Де вони в біса ділися?!!

— Треба везти і то негайно в лікарню! Там хоч тепло!

— Пізно! Вода вступає в легені… Надія тільки на Бога!

І він справді чує, як «води»… вода заповнює його легені, витісняючи повітря… Ріже, як молода тонка крига, груди… Він стискає зуби, вириває ними вуса, щоб не стогнати… не будити маму…

— Ой Боже! Дитя задихається!.. Бабо, рятуй!!! Господи спаси…

— Чого ви стоїте?! Чого баритесь? Везіть до святої Марії Магдалини!

До святої Марії Магдалини? Де вона зараз, його Марія Магдалина? Де живе і як її звати? Якби була тут, поруч, може, не так би йому боліло…

— Підніміть… Підкладіть під спину подушку… Де гірчичники? Мушки?

Його піднімають, підкладають подушку… щось ліплять на груди, на ноги, на руки, і… вагота відступає від горла, поволі, дуже поволі і дуже… боляче… як ножем ріже…

— Живий… — полегшено зітхають хором чоловічі голоси.

— А де ж мамин? Чого не чути маминого голосу? — панікує його безпомічне крихітне тільце, в якому не вміщається його завелика, змучена болем душа. Він безпомічно крутить головою, шукає поглядом маму і бачить молоду, вродливу, дуже схожу на нього, молодого, жінку… Мама! Вона стоїть, нахилившись над ним, гріє подихом його ручки-ніжки і благає ледь чутно: «Господи, спаси дитя моє… мого синочка».

Він розплющує очі й бачить… замість мами — людей… Багато людей… Вони оточили його вербову колиску, його вбоге ложе, стривожені, злякані… насторожені… добрі, сердиті, цікаві… всілякі… серед них багато незнайомих… чужих… отих, безликих, як ескізи невдалих портретів, усюдисущих нишпорок…

— Я, мабуть… спав… — каже він, пригнічений цим велелюддям нежданим, цим натовпом, серед якого не може впізнати жодного знайомого обличчя. — І, либонь, іще спатиму, лиш дайте мені того маковиння, від якого не болить і спить… — і знову провалюється, як у теплу купіль, в рятівну дрімоту.

— Я ж казав! Треба везти в лічебницю святої Марії Магдалини!

— І Бруні казав…

— Не велено…

— Як це не велено? Ким? І чому? Людина ж умирає! Велика людина!

— Давно треба було везти в лікарню! А не радитись чортзна з ким!

— Поверніть ескулапів! Він просить, щоб повернули лікарів! У нього починається пароксизм!

— Не суєтіться… Надворі ніч. Пізно… Не приймають…

— Як не приймають?! В лічебницю Марії Магдалини не приймають? Ви що, збожеволіли? Бруні казав…

— Заспокойтесь, пане, зі своїм Бруні!.. Це ви збожеволіли і забули, хто ви… А я кажу: не велено.

— А куди ж велено, як уже й до Марії Магдалини не велено? — дивується він і ще хтось внизу, в майстерні. Ніби Чернишевський чи… Левко Жемчужников…

— В рай! …велено… — каже хтось похмуро і несподівано починає єхидно хихикати, спочатку тихо, а далі все голосніше… голосніше… А Боже! Аж у вухах лящить… голова тріщить від того нелюдського… утробного… на сто голосів реготу!

Він хапається за голову:

— Хто там? Михайле, Василю… Це ви? Іване! Федоре… Грицю? Хто там? Внизу?

Але у відповідь — гробова тиша… а далі скрип дверей і… даленіючий стукіт копит...

Від цього перестуку його аж потом гарячим зливає… І враз — стало тихо… повіяло прохолодою і шовковим шелестом крил наповнилась його майстерня. Хотів гукнути Федора чи Михайла, щоб зачинили вікна, а то… І онімів від подиву: його убогим «убіжищем» під срібний ледь чутний благовіст кружеляли крилаті сліпучо-білі янголи з ликами, дуже схожими на обличчя його іскренних друзів… І вітали з днем ангела. От тільки не співали «Многая, многая, многая літа… во здравіє…».

* * *

І раптом — знайомий до болю голос:

— Тарасе Григоровичу, дорогий, я так скучила! Я ледве діждалася зустрічі! І саме на іменини… А чи гарний мій подарунок?

І Марія, як із туману виткавшись, простягає на долоні зірочку, дрібненьку, як макове зерно…

Мов зачарований, він дивиться, як вона, та зіронька, все збільшується і збільшується, доки не стає завбільшки з яблуко. І раптом, спалахнувши, розлітається золотими іскрами навсібіч.

— Те, що не збулося… — зітхає Маруся, а тоді сміється тихенько, дивлячись на його насуплені брови:

— Ну що ж ви! Спочатку самі засвічуєте зорі, а потім сердитесь на них!

— Вже не серджусь… Лиш заходьте, як будете у нас, в Україні, в мою хату… Он бачите: там, на горі! На самім вершку… Над Дніпром!

— Бачу… Зайду. Скоро зайду. Тепер я завжди…

І не доказала… Чи то голос її ніжний заглушили грубі чоловічі голоси, чи то він перебив її, тихесенько, як колись, затягнувши свою думку, але покладену народом на свій мотив:

«Зоре моя вечірняя, зійди над горою…»

— От чуєте, співають!— жаліється хтось, ледь не плачучи. — Цілу ніч то свічки палили, то співали… одної і тої ж — про зіроньку… Та все мене просили підспівувати… А ще говорили з кимось та мене, вибачте, пане Михайле, Марією називали! Ой Боже-Боже, за що така кара такій добрій і великій людині? Я всю ніч очей не склепив, боявся, щоб із гарячки не побігли кудись… Бо все поривалися на чавунку — в Україну їхати…

— Хай співає! Дай Боже, на одужання! — заспокоїв інший голос, але звучав він не дуже впевнено.

І знову крізь сон прориваються сердиті слова:

— Я ж казав! Треба везти в лічебницю!

— Не велено…

— Як це не велено? Ким не велено? Людина ж умирає! Велика людина!

— Давно треба було везти в лікарню! А не радитися чортзна з ким!

— Поверніть ескулапів! Він просить, щоб повернули лікарів! У нього починається пароксизм!

— Не суєтіться… Надворі ніч. Пізно… Не приймають…

— Як не приймають? В лічебницю Марії Магдалини не приймають? Ви що, збожеволіли?!

— Здається, це ви збожеволіли і забули, хто ви. А я кажу: не велено.

— А куди ж велено, як уже й до Марії Магдалини не велено?

— В рай велено! — каже хтось, єхидно регочучи, спочатку тихо, а далі все голосніше… Боже! Аж у вухах лящить від того нелюдського сміху!

Він хапається за голову:

— Хто там? Михайле, Василю… Це ви? Іване! Федоре… Хто там? Унизу?

Але у відповідь — гробова тиша… а далі скрип дверей і… даленіючий стукіт копит...

Від цього перестуку його аж у піт гарячий кидає. І враз — повіяло прохолодою, і шовковим шелестом крил наповнилась його майстерня. Хотів гукнути Федора, щоб зачинив вікна, а то… І застиг соляним стовпом від подиву: його убогим «убіжищем» під срібний ледь чутний благовіст кружеляли крилаті сліпучо-білі янголи з ликами, дуже схожими на обличчя його іскрених друзів… Вони сипали вниз квіти і безгучно вітали з днем ангела. От тільки не співали «Многая літа»…

Розбудила Тараса многогрішного знову земна суєта: гулкі кроки, гучні розмови. Глянув у вікно: за ним розвиднялося. Та так ясно, так сонячно, як не в Петербурзі, а десь в Україні, на високім березі сивого Дніпра-Славути. На душі теж розвиднялося. Стало легше дихати, біль відпустив, тіло налилося молодою силою, а серце — сподіваннями, що нарешті минула лиха година і відступила хвороба! З цією надією легко підвівся, бадьоро покликав згори:

— Гей, хто в лузі, озовися!

Озвався чи то Федір, чи Іван:

— Чого зволите, Тарасе Григоровичу?

— Зволю, голубе, чаю гарячого та міцного і склянку вершків.

Унизу возрадувались радісною луною:

— Чуєте?! Чаю і вершків хочуть! Дай Боже, щоб минулося!

— Бог наш милостивий! Одужує! — урочисто загомоніли внизу.

— Дай-то Боже! Дай-то Боже!

Життя в майстерні завирувало, на повну силу зазвучали голоси, пролунав навіть сміх. Заклекотів самовар, запахло ароматно чаєм… Наслухаючи ці радісні приготування до чаювання, він думав, що треба та й пора написати Марії… його Марії Магдалині листа… Чогось то вона йому наснилася… Мабуть, відчуває душечкою, що погано йому, страх як погано! Що він хоче її бачити, страх як хоче бачити й чути її. І що вже їде в Україну і буде чекати там, як і домовилися, хоч іще не знає, де точно. Тож хай Маруся напише Михайлу Чалому, той знатиме…

Так! негайно написати, а самому, не чекаючи Михайла Лазаревського, збиратися в дорогу! Поки полегшало — добігти-долетіти до України… А там — весна-красна! І — рай!

Іван приніс чай з лимоном і вершки. Внизу притихли, видно, готувалися до урочистої зустрічі з «воскреслим Лазарем».

Усміхаючись, вмився, сам собі зливаючи з глечика, випив зі смаком і чай, і вершки. А випивши, попросив Івана:

— Прибери ж ти тепер тут, а я зійду вниз. Бо, може, прийдуть і сьогодні поздоровляти… Як-не-як, другий день різдва святого великомученика Тарасія і перший день його воскресіння з мертвих. Отак співпало! — пожартував. — І ще… Бачу, не лиш розвидняється, а й вікно розмерзається… А це значить, що весною повіяло! Тому, прошу дуже, піди, брате, до Грицька Честаховського та скажи, щоб не гаявся, збирав торби: не сьогодні-завтра поїдемо на Вкраїну. Бо вже нікуди відкладати.

Підвівся з ліжка, взяв зі столика першу свою розкішну цяцьку чоловічу — золотого годинника, подивився на циферблат: о пів на шосту ранку. Саме час збиратися в дорогу: навести лад на робочому столі, скласти валізу. І написати листа… Ні, лучче просто повідомити їй, без сентиментів, що він, Шевченко, повертається в Україну. І чекає до себе в гості… Усіх охочих… Писати на київську адресу Михайла Чалого…

І, звівши до неба очі, вдячно перехрестився:

— Боже, як легко, як гарно жити, коли нічого не болить! І нічого не гнітить! Живи й радуйся!

Зробив крок, глянув униз, на притихлих братів Лазаревських, Честаховського, усміхнувся і — полетів… полинув, легко й радісно ширяючи над землею. Останнє, що подумав: «Ну от, а я журився, що дороги в Україну снігом замело…»

Галина ТАРАСЮК.

м. Київ.