Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Освітню реформу — в маси!

Гуманітарний дід

Петро ПЕРЕБИЙНІС.

м. Київ.

Оля у нас математик. Онука. Гордість моя. Нахиляє пишну голівку і шпарить довжелезні формули на півзошита. Гуманітарна душа моя тріумфує. Тепер нарешті відпочину. А то ж каторга! Поки йшла арифметика, ще якось тримався. Та з алгеброю кошмарні сни почалися. Шкільна дошка чорна, як ніч. Я пишу крейдою умову задачі, ставлю знак рівності, а далі ні бум-бум…

Це навіть не сон. Це реальність. Ну який із мене математик? Гуманітарій. Пролетарій. Ні гуми, ні тари. Кросівки розбиті, сумка дірява. Але це так, до слова. Бо не все ще втрачено. Та й наша геніальна освіта пропасти не дає. З деякого часу Олюня стала пишатися мною: «Ти в нас, діду, гуманітарій!» «Дід» — це прогрес. Було «дідя», «дідуля», а тепер — коротко і ясно: дід. Звання почесне і стабільне. Якщо вже одержиш його — то навіки.

Приходить якось моя алгебриночка — і просто з порога:

— Діду, ось тобі завдання: «Назвіть усі фактори, що зумовили виникнення і становлення початкових форм державності на території Руси-України».

У мене під ложечкою засмоктало.

— Гм… А якщо я назву не усі? — питаю дерев’яним голосом.

— Нічого, — заспокоює Олюня. — Учителька сама твердо не знає. Це вона з методички списала.

Ура! Хоч трохи відлягло. Перегортаю гори книжок. Обливаюся сімома потами. Зате увечері — нагорода:

— Ти в нас, діду, прогресивний. Учителька не натішиться. Тепер, каже, матеріалом на рік забезпечена, є на кого опиратись, і ще там щось про обов’язок батьків…

— Та я ж дід, а не батько! — заперечую тремтячим голосом. А самого аж розпирає від неосяжної перспективи.

— Діду, чого ти прибіднюєшся? — лукавить Адамове реберце. — Ти ж у нас не простий, а гуманітарний дід.

Що тут вдієш! Терпи, діду. Вперед, як кажуть, до нових завдань…

Сиджу якось перед голубим екраном. Аж тут Оля загадково так питає:

— Діду, а ти «Війну і мир» читав?

— Звичайно, читав, — кажу підозріло. — А що?

— Та нічого… Літераторка наша завданнячко дала. Які ідеї закладено в образі Платона Каратаєва?

— Оце так нічого! — дратуюся.

— Діду, опануй себе, — заспокоює математичне світило. — Це ж не теорему Піфагора відкривати.

Ти ба! Ще й глузує. Акселератка… Але опановую себе:

— А ти, до речі, «Війну і мир» читала?

— Діду, невже ти такої поганої думки про мене? — надуває чадо ображені губки.

Скошений наповал, намагаюся рятуватись:

— А тато… читав?

— Читав, каже. Але то було давно і неправда.

— А дядько Женя? — хапаюся за соломинку.

— Дядько Женя засміявся і сказав: «Тільки дурень може таку цеглину прочитати».

— То, виходить, я дурень? — ледь видушую фальцетом.

— Діду, — втішає онука. — Ну зовсім ти не дурень, а гуманітарій.

— І на тому спасибі, — трохи вгамовуюсь. А сам напружено думаю. Як вийти з халепи. «Війну і мир», зізнатися, давно не перечитував. Хіба до цього мені, гуманітарію, коли ні гуми, ні тари?..

Наступного дня здибаю лобастого Вадима Григоровича. Він у нас не те що гуманітарій — енциклопедія. І взагалі ще з колиски круглий відмінник. Жодної четвірки. Чи, по-нинішньому, — десятки.

— Вадиме, — питаю, — ти «Війну і мир» читав?

— Старий, ображаєш…

— Та я не в тому плані. Ну… коли ти читав?

— А-а… Давненько, — поважніє Вадим Григорович і додає обнадійливо. — А оце перечитав. І знаєш, старий…

— Вадиме! — перебиваю і мало не обіймаю колегу. — Не в службу, а в дружбу. Виручи бідного дідуся. У мене складне домашнє завдання…

Пояснюю круглому відміннику, живій енциклопедії, що й до чого.

— Добре, старий, постараюся, — підбадьорливо плескає мене по плечу Вадим Григорович, і ми розходимося.

Що там казати, Вадим — голова! Таке накатав, що вся освіта зачитається.

— Ну які наші успіхи? — впевнено і не без гонору питає мене якось на роботі. А я не знаю, що й казати.

— Розумієш, Вадиме, — готую його до найгіршого. — Ці сучасні вчителі не доросли до нашого рівня. Одним словом… четвірка у тебе.

— Що-о-о? — багряніє Вадим. Круглий відмінник. Жодної четвірки…

— Не хвилюйся, друже… — як можу, втішаю бідолаху. — Он міністерство вигадало для школи 12 років. Поки правнуки довчаться, нас уже і на світі не буде…