Наша пошта

• Не можу мовчати

Кому це потрібно?

Олесь ГРИБ.

МОЯ давня приятелька відвідала Національний музей голодомору на Печерську в Києві, після чого цілу ніч, схвильована, майже не склепила очей. Розхвилювалася, бо в музеї, котрий розповідає про голод в Україні, штучно створений російською комуністичною владою шляхом відбирання хліба у селян з метою загнати їх до світлого колгоспного майбуття, записи транслюються російською мовою. Виявляється, пояснив працівник музею: російськомовне населення може не зрозуміти!

Що тільки не робилося в Україні задля убезпечення від незручностей російського «старшого брата». Чи не з цього починалось зросійщення України разом із голодомором на державному рівні? Це ж вони стверджували, що свідомість починається з буття. Мова — то лише «засіб для спілкування». А буття буде таке, яким його накажуть зробити великі мужі, котрі задля химерних ідей прагнули насильством обернути людей на щасливих червоних «гомо сапієнс». А «засіб спілкування» — «мова старшого брата» — навіки закарбувався б у житті отих «гомо», якби не свідомі українці, якби не Іван Дзюба з його «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Бо знущання над українським народом шляхом позбавлення його шматка хліба нерозривно йшло з перетворенням великого народу на сировинний придаток Росії, а скінчилося твердженням президента Путіна, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова.

…Мені пригадуються гастролі Закарпатського театру у російському місті Кострома. Я за посадою керівника театру перед початком вистави виступав зі словом до глядача. На моє запитання, чи можу я звертатись до залу українською мовою, зал відповів дружними оплесками на знак згоди. Росіянам переклад із української виявився непотрібним.