• Сильні духом

А спортзал — у бліндажі

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

Дві срібні медалі привіз із чемпіонату світу з кікбоксингу Микола Литвиненко, житель Богодухова, боєць 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». Утім, у його срібла достоїнство вище, ніж у медалі із щирого золота.

ПІСЛЯ ТОГО як в Італії Микола піднявся на п’єдестал, загорнувшись у золотисто-блакитний прапор із намальованою на ньому емблемою батальйону, він одразу ж написав повідомлення своєму товаришеві дитинства Антону: «Дякую, друже, що побив мене у 16 років. Без цього не було б сьогоднішньої перемоги».

На околиці Богодухова вони з Антоном мешкали, як кажуть, хата коло хати. Обоє росли без батьків. Можливо, це обопільне напівсирітство й зблизило їх так сильно.

Одного разу Антон запропонував Миколі побоксувати у боксерських рукавичках. Товариш погодився, бо у школі не один раз перемагав у хлопчачих бійках. Гадав, що, боксуючи з Антоном, також вийде переможцем. Звісно, батько товариша був професійним боксером, спортивною легендою провінційного Богодухова. Але він рано помер, не встиг передати сину всі премудрості цього спорту... Та затятий Микола програв бій Антону. Напевне, гени батька таки передалися синові. Після цього бою хлопці вирішили тренуватися вдвох. У Богодухівській спортшколі секції боксу не було, отож підлітки роздобували диски із записами боїв і намагалися щось із того повторити.

По-справжньому боксом та кікбоксингом Микола почав займатися вже в Сумах, де навчавсь у Національному аграрному університеті. Там він познайомився з тренером Віталієм Воловиком, братами Богданом і Тарасом Шелестюками, з якими разом тренувався: один — чемпіон Європи, другий — призер олімпіади. Щодня після лекцій і семінарів півтори години Микола займався боксом.

Перший шанс потрапити за кордон на чемпіонат світу з кікбоксингу юнакові випав у 2013 році. Він тоді виборов титул чемпіона України. Однак коли Микола прийшов у Богодухівський військкомат по довідку, необхідну для одержання закордонного паспорта, його почали ганяли по можливих і неможливих інстанціях та медкомісіях. Але в армію так і не призвали. Литвиненко від того не засмутився, адже не горів тоді бажанням служити — марширувати на плацу, щодня білити бордюри та фарбувати траву в зелений колір перед приїздом начальства. Образа запала в серце від того, що працівники військкомату з довідкою тягли до останнього, тож закордонний паспорт до початку змагань отримати не встиг.

Через чотири роки боєць штурмового батальйону ЗСУ «Айдар», у який пішов добровільно, уклавши контракт, таки потрапив до Італії (саме там мали відбутись ті перші в його житті міжнародні старти), де виборов дві срібні медалі. Фінал для нього був важкий. Напередодні в одному з поєдинків він пропустив сильний удар у голову. Микола не звернувся до лікаря, бо могли зняти зі змагань... Бився ж український воїн до кінця.

Утім, не лише зважаючи на стійкість і мужність бійця, його «срібло», кажуть, дорожче за «золото». Уявіть: англійці, шведи, новозеландці та інші суперники готувалися до чемпіонату світу в комфортних залах із суперсучасним обладнанням, маючи досвідчених суперників для спарингу. А Микола Литвиненко тренувавсь у вільний від боїв та служби час іноді в бліндажі, який служив йому за спортзал, іноді на майданчику, власноруч облаштованому посеред кущів. Побратими допомогли йому встановити там турнік, укласти поперечини, змайструвати «тренажер» для качання преса — дошку, закріплену під нахилом. Штангу зробили таку: залізна труба з обабіч настромленими на неї кругляками. Ну, і «грушу», тобто мішок з піском, причепили до гілляки. А за кількасот метрів — ворожі позиції.

Однак не це головне. Йому поталанило на комбатів. Попередній, Максим Михайлович Марченко з позивним «Мангуст», узагалі фанат боксу. З ним вони на пару боксували. Нинішній, Олександр Олексійович Яковенко, «Алекс», також підтримує Миколу, відпустив на змагання. Звісно, добре й те, що в батальйоні, у його взводі, воює відомий харківський боксер, чемпіон світу з кікбоксингу, тренер Юрій Федун.

— Якщо комбат підтримує твої зусилля і є тренер, то шанси на успіх дуже високі,— каже Микола Литвиненко.

До речі, прислів’я «сила є, то розуму не треба» — не про Миколу. Він здобув диплом бакалавра в Сумському національному аграрному університеті, ступінь магістра — у Харківському національному технічному університеті сільського господарства, тепер-от вступив на економічний факультет Харківського національного педуніверситету ім. Г. С. Сковороди. До першої сесії також, напевне, готуватиметься в бліндажі, у вільний від служби час. Коли проїздом із Італії на Світлодарську дугу Микола Литвиненко заскочив у рідний Богодухів, його вітали з успіхом побратими, волонтери, друзі, представники Богодухівської РДА, а головне — мама і брат. А далі його чекає війна...

На фото автора: зустріч Миколи Литвиненка (ліворуч) із рідними.