Вівторок, 5 грудня 2017 року № 95 (19540)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19540/print.php?n=37463

  • Про це говорять

Коли пани чубляться...

Михайло ГУБАШ.

Набирає обертів гучний скандал, пов’язаний із затриманням агента Національного антикорупційного бюро, який працював під прикриттям і намагався дати хабар першій заступниці Державної міграційної служби Діні Пімаховій.

ВРАНЦІ четверга, 30 листопада, НАБУ оприлюднило повідомлення, в якому звинуватило Генпрокуратуру та Службу безпеки України у зриві спецоперації з виявлення корупції в ДМС. У Бюро називають те, що сталося, диверсією проти антикорупційних органів. Натомість, за версією генпрокурора, операція НАБУ відбувалася з порушенням законодавства, а дії детектива, мовляв, є провокацією хабара. Цей конфлікт став черговою ланкою негласного протистояння між створеними пару років тому антикорупційними органами та «старими» правоохоронними структурами.

Мабуть, усім відомо, що конкуренція між різними правоохоронними органами і спецслужбами є доволі поширеним явищем у всьому світі незалежно від устрою країни — чи то демократичного, чи авторитарно-деспотичного. Однозначно оцінювати таку ситуацію не можна, оскільки вона має і позитивний, і негативний боки. Плюсом є запобігання узурпації влади, мінусом — розпорошення сил і результатів роботи, коли її одночасно виконують Лебідь, Рак і Щука.

Головне, щоб нормальна, так би мовити, здорова конкуренція силовиків не переростала у війну між їхніми відомствами. Інакше страждають інтереси справи, бо всі сили спрямовуються на взаємопоборення, а не на боротьбу зі злочинністю. Ще гірше, коли до такого протистояння долучаються, а то й ініціюють його різні політичні сили.

З певного часу в Україні начебто за прикладом західних «цивілізованих» країн на керівні посади в силових структурах стали призначати не фахових спеціалістів, а представників тих політсил, які перемогли на останніх виборах. Усе начебто логічно: переможці перегонів повинні забезпечити виконання своїх обіцянок виборцям, тому саме їхні представники очолюють відомства силового блоку.

Проте сліпе, без урахування особливостей країни, копіювання чужого досвіду не на користь справі. Так, на Заході така практика дієва, тому що за нею стоїть досвід суспільно-політичних відносин, який формувався десятками років, а то й століттями. В Україні ж, де «демократія» перебуває в зародковому стані або в дитячому віці, політична культура поки що докорінно відрізняється (точніше — відстає) від тамтешньої. Наприклад, «там» тільки за підозрою або голослівним звинуваченням у якомусь гріху міністр на час розслідування подає у відставку. Натомість у нас щуку заведено кидати в річку — навіть схопленого за руку високопосадовця за певних умов (самі знаєте, яких) можуть «відмазати» од відповідальності чи й залишити на посаді. І так майже в усьому. У ситуації з останнім конфліктом між ГПУ, СБУ та НАБУ заполітизованість відносин проявилась навіть у тому, що суспільству повідомили про партійну приналежність батька агента Бюро, який був нардепом від Партії регіонів. Це вже явний перебір, бо в наш буремний час батько і син, як і мати з дочкою, можуть мати діаметрально протилежні погляди, а то й стояти по різні боки від лінії розмежування на Донбасі. Втім, засліплені чи то політзаангажованістю, чи непереборною жадобою влади конфліктуючі сторони не гребують і більш ніж сумнівними «аргументами», обвинувачуючи одне одного в неправомірних учинках. При цьому задіюють і засоби масової інформації, в яких співробітники СБУ звинувачуються у «кришуванні» бізнесу, ГПУ — в продажі підготованих до суду або тільки відкритих кримінальних проваджень, НАБУ — в небезкоштовній «сліпоті» щодо їхніх «клієнтів» і в тому, що на території України проводить операції спільно з іноземною спецслужбою — ФБР, а це, наголосив Юрій Луценко, є незаконним без відповідних процедур. Тому розбиратися, хто в цій ситуації «добрий», а хто «поганий», і на чиєму боці правда, було б великою наївністю. Тим паче що і генпрокурор, і керівник Антикорупційного бюро розглядаються як імовірні кандидати на пост наступного Президента країни. Причому розглядаються не тільки в Україні, а й її заокеанськими «кураторами».

Конкурентна боротьба або, як її вже охрестили у ЗМІ, війна силових структур ведеться по різних напрямках, включаючи й інформаційний. Тобто за всіма правилами новітніх воєн, які стали гібридними. Наприклад, в ефірі одного з центральних телеканалів експерт поважного вигляду з піною на губах розпинається про те, що провокація хабара є ганебним, нечуваним і не баченим явищем «у всіх цивілізованих країнах». Майже одночасно з ним на іншому популярному каналі ТБ ще один оратор не менш поважного вигляду спокійно, з безсумнівною авторитетністю, стверджує, що провокація хабара у «всіх розвинених країнах Заходу» є чи не найпершим інструментом, який застосовують правоохоронці у боротьбі з корупцією.

На що розраховують «просвітителі», точніше, їхні замовники — власники «зомбоканалів»? На елементарну необізнаність у цьому питанні пересічного телеглядача, який повірить усьому, що йому втовкмачують із «голубого» екрана. А що: «піпл хаває», як колись прокоментував ситуацію «крутий» гендиректор одного з найбільших російських телеканалів. Мовляв, невибагливий глядач проковтне все, що йому навішають на вуха і наллють у вічі... Тим і користуються.

А найсумніше у всьому цьому те, що, поки «круті» хлопці-силовики воюють за владу, криміногенна ситуація в Україні погіршується з дня на день. Вулична злочинність зростає, квартирні крадіжки не розслідуються (на одного слідчого поліції — сотні справ), рейдерство буяє, немов бур’ян, про вбивства, зокрема й замовні, навіть говорити не хочеться. І т.д., і т.п. Дійшло до того, що вже у приміщенні суду під час розгляду справи як останній аргумент застосовують... гранати.

Куди ще далі?