Вербиченька

Ділили діти спадщину

Софія СОРОКОВА.

с. Циблі

Переяслав-Хмельницького району

Київської області.

Ніна Іванівна, моя сусідка по палаті кардіологічного відділення лікарні, була неговірка. Удень цьому не сприяли лікувальні процедури — у кожної з нас свої, але мовчазна вона була і вечорами. Саме о цій порі їй телефонували. Після тих дзвінків Ніна Іванівна плакала, пила заспокійливе. Одного разу я не витримала, підсіла до неї, намагаючись заспокоїти, якось утішити. І вона розповіла про себе.

ЗА ФАХОМ вона медсестра, все своє життя пропрацювала в селі. Чоловік їй трапився працьовитий, майстер на всі руки, міг, як то кажуть, збудувати хату під ключ. Тож, коли вийшов на пенсію, без роботи не залишився: односельці у чергу шикувалися, домовляючись то вікна виготовити, то дах перекрити... Господарство тримали, бо як у селі без нього? Трьох дітей вивчили, на ноги поставили. Дочки повиходили заміж, переїхали жити до райцентру. Обом їм допомогли збудувати житло, а син, оженившись, перейшов жити в сусіднє село. «Зоставшись удвох, ми з чоловіком назбирали грошей на «Москвич», щоб дітей з онуками провідувати. Весь час допомагали дітям чим могли. Не обтяжували їх своїми клопотами… Одного літа надумали обкласти стіни свого будинку, завезли цеглу. Аж тут нагодилася Марія, старша дочка. «От якби нам цю цеглу, ми прибудували б іще дві кімнати, діти ж підростають...» І хоча ми так мріяли, що на старості не доведеться мати мороки з мазанням, віддали ту цеглу. Дочка якось поспіхом її вивезла, ніби боялася, що ми передумаємо чи друга дочка Катя відбере її».

Розмірене життя обірвалося раптово: від серцевого нападу помер чоловік... Важко переносити таке горе, але треба жити далі. Ніна Іванівна поїхала до нотаріуса, потрібно переписувати на себе будинок. Нотаріус ошелешив її повідомленням про те, що уже є заява на оформлення спадщини. Це постаралася Марія, надавши відповідні документи, а головне — довідку про те, що вона весь час проживала у цьому будинку, доглядаючи батька. Про свої права заявила й менша дочка. Ніна Іванівна нічого не розуміла: її дочок ніби хто зурочив — обидві взялися воювати з матір’ю за спадщину. Розтягли батькову майстерню, забрали навіть чужі дошки... Черга дійшла навіть і до старенької машини, за яку вони почали сваритися. «Соромно від усього цього. Куди поділося все те добре, людське, що ми з чоловіком вкладали у їхні душі й голови? Добре, хоч син не такий, як може, підтримує мене. Це він мене в лікарню влаштував...» — Ніна Іванівна знову заплакала...

Тут озвався телефон. Зі слухавки доносився такий вереск, що мені було чутно всі слова. Дочка кричала, вимагаючи, щоб мати віддала машину. Ніні Іванівні стало погано, телефон вислизнув із рук. Я покликала лікаря, жінці зробили кілька уколів, і вона заснула.

Невдовзі телефон озвався знову. Я натиснула кнопку виклику й почула: «Чому відключилася? Думаєш, я відстану? Я заберу і хату, і все, що захочу, а ти на вулиці жебракуватимеш…». Я перервала її крик, сказавши, що через неї матір за крок до інфаркту. Я говорила і говорила — не знаю, де й бралися ті слова. Нагадала про совість, вдячність. «Замість того щоб тягати матір по судах, ви з сестрою провідали б її...»

Після цього дочки більше не телефонували, ніхто з них так і не завітав до неї. А шкода. Я нагадала б, що їх чекає така ж зневага власних дітей. Адже нічого не минає безслідно.