Наша пошта

• Невигадана історія

На плаву

Олександр ПОНОМАРЕНКО.

м. Васильків

Київської області.

ВОНИ вже годину сиділи вдвох і розмовляли. «Це дуже добре, що ти завітав до мене, — у щирості Іванового погляду не було жодного сумніву. — Давай іще по одній, — глянувши на Петра, сказав Іван і, коли випили, продовжив: — Про роботу не питаю: знаю, що працюєш у школі. Краще скажи, чому розлучився?» Вислухавши друга, мовив: «Усе зрозуміло: ти не мав змоги купити їй авто й щороку відправляти на курорт. Я теж маю невелику зарплату, але, зізнаюсь, виживати допомагає «підробіток»: ловлю вночі рибу. І саме завдяки цьому тримаюся поки що на плаву». «А як сторож упіймає?» — зніяковіло спитав Петро. «Він удає, що не бачить, бо теж хоче нормально жити. А ти чув, що ці сучасні хазяї на таких, як наш, ставках, де селяни раніше купалися, рибалили, зводять острови із маєтками, мостами. Тож пересічним людям тепер туди зась. І в ліс уже вільно не зайдеш. Набудували вілл й обгородили їх високими парканами: мої діти та онуки вже не збиратимуть там ні суниць, ні грибів. А згадай, як ми в дитинстві носили в аптеку сушені глід, липу, ромашку і була якась копійка. Нині ж ніхто нічого не приймає, тому й не зрозуміло, з чого в нас виготовляють ліки, а діабет і інсульт — це вже не захворювання, виявляється, а стиль життя».

Вони вийшли з хати на ґанок. «Іване, пахне маслюками». — «Звісно, — відповів той, випустивши цівку диму, — третій день іде дощ, уже наросли. Вранці підемо збирати, поки ще ліс не приватизували».