Омана для народу

Михайло ГУБАШ.

— Віддай, старий, землю і буде тобі щастя! Мал. А. Василенка.

Міжнародний валютний фонд висунув чотири вимоги до України для отримання наступного траншу.

ПРО ЦЕ повідомив представник МВФ в Україні Йоста Люнгман: «Умовою для четвертого перегляду програми є ухвалення закону про приватизацію, який забезпечить прозорий продаж держактивів, також вимогою була вже схвалена пенсійна реформа. Ми наразі оцінюємо, наскільки вона відповідає пенсійній системі. Необхідним є також створення антикорупційного суду та врегулювання питання з цінами на газ — та постанова (№187), яку ухвалив уряд у лютому».

Отже: приватизація, пенсійна реформа, антикорупційний суд і підвищення ціни на газ для населення. Плюс земельна реформа: «Ми не відмовилися від цієї реформи, — додав Люнгман. — Ми вирішили її відкласти на 2018 рік, для того щоб дати час для її комплексного напрацювання і знаходження консенсусу в суспільстві». Він наголосив, що Україна вже на дві третини виконала програму та одержала 12,5 млрд дол.

_{Налякати, щоб легше обібрати}

СЕРЕД цих вимог МВФ найболючішою для збіднілого внаслідок «реформ» населення може стати «газова». Адже згадана постанова Кабміну №187 від 22 березня поточного року, розроблена Міністерством економічного розвитку і торгівлі, передбачає підвищення ціни на газ для населення і комунальників на 17,6%, тобто вона становитиме 8,032 тис. грн (нинішній тариф — 6,937 тис. грн за тис. куб. м).

Таким чином, урядовці взяли під козирок перед тими, хто дає гроші, — МВФ. Але драконівське здирництво треба було якось закамуфлювати від тих, хто у відповідь на нього міг би й по морді дати — пересічних українців. Та, мабуть, і є за що. У Міненерго навели два красномовні факти. Перший — за рік заборгованість населення за спожитий газ зросла на 337% — до 25,8 млрд грн. Другий — у країні надзвичайно високий рівень субсидіантів — 60%. У відомстві не виключають, що через можливе зростання ціни на газ кількість українців, які отримують субсидії, може досягти критичної позначки — 90%. Тому, розуміючи, що таке здорожчання народ просто не потягне, в уряді зробили крок конем: відтермінували цей фактичний цинічний грабунок до 1 квітня 2018-го. Мовляв, дивіться, люди добрі, як ми турбуємося про ваш добробут...

Щоправда, узгоджувати це рішення довелося з МВФ у Вашингтоні. Туди в середині жовтня направився міністр фінансів Олександр Данилюк. Але дістав категоричного одкоша, і вже на початку листопада з’явилися згадувані чотири вимоги заокеанських фінансистів, в тому числі й щодо ціни на газ.

Відповідно постало питання: таки добивати, а чи начхати? Маються на увазі народ України, який такі газові тарифи доб’ють, та начебто непоступливий МВФ, котрий за його уперту позицію можна проігнорувати.

А розрахунок мудрагелів із Кабміну може бути простим: внаслідок його «героїчного» протистояння міжнародній фінустанові вдасться досягти компромісу, й «газова» складова цього року зніметься з порядку денного. І народ аплодуватиме своїм урядовцям-захисникам, не усвідомлюючи, що тарифний зашморг з його шиї не скинуто, а лише відстрочено на час його накидання.

_{Фонд рятівний чи руйнівний?}

ПРО МВФ уже стільки було сказано й написано, що й чіпати цю тему не хочеться. Найприкметніше те, що робота фінансової структури незалежними експертами переважно критикується. Основний докір — на словах ця установа створена начебто для допомоги країнам, зокрема тим, від кого відвернулись інвестори, а насправді — для заробляння грошей, про що, зокрема, свідчать зависокі відсоткові ставки, за якими надаються кредити. Ще одне підґрунтя для критики — відсутність яскравого прикладу, коли завдяки допомозі МВФ валютно-фінансова система країни вийшла б із кризи, а її економіка почала швидко розвиватися.

Натомість — протилежні факти. Це мексиканська криза 1994-го (внаслідок невдалого втручання МВФ вона поширилася на інші країни Латинської Америки), азіатська криза 1997-го (яка тільки посилилась), а в Руанді 1989-го та в Югославії поради і вимоги МВФ призвели до кривавої громадянської війни та розвалу країни. І це ще не всі приклади не рятівної, а руйнівної роботи цієї фінустанови, без якої наші теперішні владці чомусь не бачать можливостей для нормального розвитку України. Чому? Про це трохи нижче. А поки що, аби не бути голослівним, зауважу, що одним із найгостріших критиків Фонду сьогодні є Джозеф Стігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки. Ще один нобелівський лауреат, Мілтон Фрідман, каже, що приватизація не має бути самоціллю. Свідченням цього, на його думку, є Китай, який не наслідував порад МВФ, а вибрав свій шлях, поставивши на перше місце збільшення кількості робочих місць, а не приватизацію. Сільгоспугіддя в цій країні досі не перейшли у приватну власність, але економіка зростала швидкими темпами, а рівень іноземних інвестицій вищий, ніж у США.

_{Недолугі чи злодійкуваті?}

В ЕКСПЕРТНОМУ середовищі вважається, що переважна кількість невдач програм допомоги МВФ пов’язана, за великим рахунком, з одним фактором — некомпетентністю. Причому взаємною. З одного боку, експерти Фонду пропонували теоретично ефективні заходи, які навіть допомагали комусь, однак не враховували особливостей конкретної країни. А для чого? Головне — надати кредит, аби мати можливість «стригти» великі відсотки. А те, що країна дуже ризикує потрапити у боргову яму, їх не хвилює — для них немає жодної відповідальності за неправильні рішення.

З іншого боку, влада країни, яка гостро потребує грошей, готова позичати їх на будь-яких умовах, не розуміючи ризиків, з котрими пов’язана реалізація необхідних заходів. Тим більше, що про ризики часто взагалі не думають, оскільки реальною метою є роздобути кошти і чимшвидше їх «розпиляти», а борги повісити на державу.

Тим часом практика показує: успіху від співпраці з МВФ досягають лише ті країни, які розробляють і реалізують власні програми виходу з кризи, приймаючи допомогу Фонду тільки в мінімально необхідному обсязі, як це було кілька років тому в Португалії.

_{Гроші: де водяться і звідкіля взяти}

УТІМ, Україна взагалі могла б обійтися без будь-яких кредитів від Міжнародного валютного фонду. Тому що в країні «крутяться» такі суми грошей, що фінансова «допомога» цієї установи на їхньому тлі може видатися краплею в морі. Чи не найбільшим наповнювачем державного бюджету є митниця. Так, тільки у жовтні вона поповнила держскарбницю на 30 млрд грн. Це офіційно. А обізнані люди стверджують, що в тій сфері обертаються, точніше, «прихватизуються» певними особами десятки і сотні тисяч мільярдів. Наприклад, народний депутат України Віктор Балога нещодавно повідав, що в 2007 році, коли він очолював Адміністрацію Президента Віктора Ющенка, за дорученням останнього зміг забезпечити надходження до бюджету додатково 15 мільярдів доларів. Це тільки від «обмитнення» імпорту! Наступного року ця сума досягла 25 млрд дол. Перерахуйте на гривні.

Так, можливо, злі язики скажуть, що Віктор Іванович, який начебто контролював закарпатські митниці (а область межує з чотирма країнами ЄС), вирішив «поділитися» доходами з державою, щоб піднятися в очах свого патрона і мати змогу послати на відому комбінацію з трьох літер усіх «любих друзів». Що він, за його словами, і зробив.

Так, нині маємо інших керівників держави. Але чому б їм не наслідувати приклад попередників і не забезпечити додаткових «митних» надходжень до державної скарбниці? Краще ж закинути в неї 15-25 млрд дол., аніж принизливо канючити в МВФ якихось 1,5-2,5 млрд дол.? Краще для держави. А от для тих хто розкрадає ці кошти, — гірше. Тож треба визначатися.