Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Людина та здоров’я

Не щастить

Віктор СЕМЕНЯКА.

м. Полтава.

Я вам скажу цілком компетентно: якщо вже не щастить, так не щастить. Тут хоч плач, хоч скач — нічого не вдієш. Минулого тижня на п’ятихвилинці директор оголосив, що найближчим часом усі працездатні мають їхати на село, допомагати підшефним фермерам. Бо вони нам за це потім дари землі буквально за копійки віддають. Отже, зиск для нас, городян, неабиякий.

— І мені теж? — перепитую, не вірячи своїм вухам.

— Звісно, — підтвердив директор і пожартував: — Якщо, звичайно, ви не в декреті.

Усім стало весело. Проте мені особисто було не до сміху. Здоров’ям природа не обділила. Кулаком гвіздки забиваю. Підкови гну. Ротом спокійнісінько надуваю шини директорового «Мерса». Вільно переношу сейфи із кабінету в кабінет. А от у село косою махати не хочеться.

— Погано себе почуваєте? — стурбувався директор і наказав: — До лікаря! Не гайте жодної хвилини.

Це був єдиний вихід. Проте іти до ескулапа непідготовленим не було жодного сенсу. Серце б’ється рівно. В голові пусто. Жодної путньої думки. Тиск нормальний.

Терміново взявся за справу. З’їв 17 порцій морозива і кусок льоду на додачу. Не бере. Голос такий, хоч в опері співай. Ніякої хрипоти. Вгатив сім бокалів пива й пляшку ацетону. Серце не дає жодної реакції. Ніби його взагалі немає в грудях. Аж перелякався. Перевірив пульс — стукає. Шістдесят ударів за хвилину... Як у космонавта.

Купив чотири флакони чорної туші, півлітра клею, банку взуттєвого крему. Пропустив. Посидів. Анітрішки. Лише язик посинів. Поставив термометр. Пішов на кухню. Пустив газ, засунув голову в духовку. Одні вуха стирчать. Сидів, доки не прибігли сусіди. Викликали аварійку. Перекрили газ. А я — нічого. Взяв з горя мотузку — на шию петлю. Очуняв на підлозі. Глянув угору — дірка. Просто до сусіда. Плюнув і зателефонував директору:

— Ваша взяла, — кажу, — доведеться їхати до підшефних фермерів.

Воно ж як не щастить, то хоч плач. І ходити б мені з косою, коли б не Босоноженко. Перестрів мене на вулиці:

— Цвітеш? — зітхнув заздрісно. — Але чому сумний?

Довелося розповісти про свої неприємності.

— Ну й дурень, — заявив той авторитетно. — Іди прямісінько до лікаря. Той сам тобі хворобу знайде.

Лікар зустрів привітно.

— Що вас турбує? — поцікавився. — Як спите?

Я хотів, було, щось вигадати, та він компетентно зупинив.

— Я сам! Класикам медицини довіряю, але й перевіряю. Отже, так, — задумався. — У вас...

І він сказав латиною такі слова, що мене вперше у житті кинуло в піт:

— Це дуже небезпечно?

— Заспокойтеся! Не ви перший, не ви останній.

Лікар виписав рецепти. Дав лікарняного на кілька днів. Пригрозив наслідками.

Тут у мене мало мову не відібрало. Насилу додому добрався. Став лікуватися й незабаром справді відчув і серце, і печінку. Сів на дієту. Через місяць зрозумів, що скоро вже не встану. Ледь добрався на роботу, де мене не впізнали. Директор знову проводив п’ятихвилинку.

— На поле поїдуть такі товариші... — зачитав довгий список.

— І я, — прошуся жалібно.

— У тебе група, — перебив директор. — Лікуйся!

Додому повертався, ніби з похорону. Коли це назустріч біжить Босоноженко! Із пляшкою кефіру в руках.

— Це ти чи не ти? — остовпів той.

— Я!

— А що трапилося?

— Тебе послухав... До лікаря пішов. Тепер на таблетках сиджу. Що робити — не знаю...

— Бери косу, — каже, — і в поле.

Я пішов. Спочатку із ліками в кишені, а потім і без них, і нічого. Ходжу. Від мене навіть сільські косарі стали відставати. Поправляюся. Хоч раз пощастило.