Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Здрастуй, школо!

Нащадок

Юрій КРУЦЬ.

с. Чорнянка

Каховського району

Херсонської області.

Васю Тополика дружина Марійка ощасливила сином. Цілісінький тиждень очманілий на радощах молодий батько тільки й того, що ходив попід вікнами пологового будинку та всьому медичному персоналу із породіллями хмільні серенади під баян наспівував.

Завідуюча навіть зауваження-попередження Марійці зробила.

— Це не ваш, бува, ля-бімоль нам усі газони витолочив?! Передайте йому, що тут не сцена оперного театру... І взагалі — на цей бешкет уже час наряд поліції викликати...

...Та недовго Васеві соловейком витьохкувалось. Як привіз Марійку з білим згорточком додому, так, вважайте, і почалися для чоловіка чорні дні...

— І на кого ж воно, таке гарнюнє, схоже?! У кого ж це наш первісточок Павличок удався?!

То одні дід із бабою над дитячим ліжечком схиляються, то інші. І на всі голоси родинно-порівняльний аналіз роблять.

То Марійчин батько, Лесь Панкратович, відзначить, що в них із онучком, бачте, зачіски однакові й голови круглі та лисі, мов м’ячі, то інший дід, батько Васі, ямочки на щоках зі своїми порівнює. А там і бабусі від своїх благовірних не відстають, і собі по слову-реченню докинуть.

Приміром, Марійчина мати, Валентина Зотівна, дослідила:

— Бути нашому Павлику щасливим!.. Такий маленький, а вже на маму схожий... Недарма ж у народі кажуть: син — на матір, дочка — на батька...

А Васеві ті нарочиті порівняння аж кров у серці перепиняють. Хоч би заради делікатності моменту хтось із рідні про нього згадав. Як-не-як, він же батько новонародженого! Уже навіть якось незручно та ніяково. Ну геть нічого у Павликові його, Василевого, нема... Ні крапелиночки. Виходить, підкачала десь генна інженерія!..

Тополик уже й сам, як Марійка, що до сина встає, почав ночами не спати. Все до дитячого ліжечка нервово схоплюється та до синового личка придивляється і хоч щось своє віднайти хоче.

Та де там!.. Наче посміялась природа. Ніс у малюка кирпатенький, вуха сторчкуваті, з капловушинкою. У самого ж Васі вушка маленькі, мов у ховрашка, і ніс гостренький та довгуватий, наче у казкового Буратіно...

А тут ще й Тополикові товариші-друзі солі на рану досипали. Приходять, солодкі тости виголошують і все здоровлять та вітають із продовжувачем роду, а ніхто, як знарошне, батькові й комплімента не скаже. Мовляв, а син, Васю, ти викапаний. Так ні, виховані всі, бачте. Правильні!.. Проти істини не погрішать!..

А тим часом, поки Павлик ріс, з ким його тільки не порівнювали. І на якогось троюрідного дядька по Марійчиній лінії він схожий. Бо, виявляється, під час обіду однаково ложки до рота несуть. А ще — закидає Павлик ніжку на дерев’яного коника точнісінько так, як це робив...

— Ну, як мій дід!.. — розчулено вигукувала теща Валентина Зотівна, милуючись онучком.

Та Марійка, як ніколи вчасно, зупинила потік тих родинних спогадів.

— Мамо!.. — гукнула з осудом. — Теж мені знайшли, з ким дитя порівнювати... Самі ж казали, що мій прадід конокрадом був...

Зрештою, ті генетично-порівняльні сімейні балачки зробили своє лихе діло... Замулили Васеві розум найчорніші підозри. Чи свого сина він виховує?! Почорнів Тополик і лозою до землі припав. Хоч і не хотілося нічого поганого про Марійку думати, а несамохіть думалось...

І отак не один рік. Аж поки не пішов Павлик у перший клас тієї ж школи, де колись і сам Тополик-старший не один рік граніт науки гриз...

Провчився першачок Павлусь один-єдиний день, а на другий йому сказали, щоб без батька до школи більше не приходив.

Пішов Васько до своєї колишньої класної керівнички, що тепер Павлика вчила, і вислухав від Софії Павлівни цілу руладу претензій:

— Ну, Тополику, ніколи б не подумала, що діти настільки копіюють власних батьків. З тобою мені ніколи у класі життя не було, а тепер ось уже й синком своїм, спасибі, побалував... Та твій вітровій за першу ж перерву шибку в коридорі встиг розгамселити і трьом дівчаткам усі банти з кіс повисмикувати... Ох і намучусь, відчуваю я, на схилі років ще з твоїм шибеником...

За свій вік Вась Тополик ще ніколи не почувався таким щасливим і натхненним. На крилах тріумфатора, наче Юлій Цезар після вдалого гальського походу, він летів додому.

І вже ввечері чи не вперше щиро, по-батьківськи, попестив переляканого Павлика, котрий нічого не міг втямити у раптовій зміні татової поведінки.

«Еге ж, таки моя кровиночка!.. Авжеж, моя вдача! Нащадочок ти мій ріднесенький!.. — ніжно погладжуючи сина по тугому чубу, думав Вась і воднораз наливався вповні гордістю. — Гени, що не кажіть, — велика річ! Своє все одно колись та візьмуть!.. Ох і заживемо ж ми тепер із тобою, синку-синочку!.. За-жи-ве-мо!.. Бо ти ж таки — мій!..»