Наша пошта

• Історія з конверта

Називай мене бабусею

Лариса КОМАР.

м. Катеринопіль

Черкаської області.

ВОНА зателефонувала у редакцію і, вибачаючись, що відриває від роботи, запитала, чи маю я інформацію про здоров’я нашого давнього автора Миколи Лукомця. Мовляв, його оповідка була в останньому номері «Веселої світлиці», а вона чула, нібито після тяжкої хвороби, нещодавно журналіста не стало. А раптом відомості недостовірні? Я пообіцяла все з’ясувати і зателефонувати Вірі Михайлівні.

— А ви йому хто будете? — нерішуче запитала.

І не пошкодувала. Понад десять років тому моя співрозмовниця прочитала у нашій «Вербиченці» розповідь Миколи Лукомця про шестирічну дівчинку Наталю з багатодітної сім’ї, яка постійно живе надголодь. А якось, забігши до сусідів, побачила, як ті наминали за обидві щоки вареники. Дівчинку не запросили до столу — тільки поглузували поміж собою, що її мама не дбає про їжу для своїх п’ятьох дітей, а лише про власну пиятику. Вдома ж для дівчинки найсмачнішим, чим, як кажуть, могла обманути душу, була олія, розведена водою й посипана сіллю, у яку дитина вмочала хліб. Бувальщина так і називалась: «Олійка з водичкою».

З усієї України на публікацію відгукнулися двоє: моя співрозмовниця Віра Шовкопляс із Черкащини і ще літня жінка зі Львова — попросили адресу дівчинки, щоб надати хоча б яку-небудь посильну допомогу.

Як з’ясувалося, дівчинку звали Таня. Автор із делікатних міркувань змінив у матеріалі ім’я і суттєво применшив вік дівчинки. А Тані було вже чотирнадцять. Її мама справді віддавала перевагу не дітям, а зеленому змію, і дуже хворіла. Віра Михайлівна у листах познайомилась із дівчиною ближче. «Як мені до вас звертатися?» — якось запитала Тетянка. «Називай мене бабусею», — відповіла.

Час од часу названа бабуся надсилала дівчинці посилки, а коли писала листи, вкладала у конверт бодай якусь гривню на цукерки чи морозиво. А згодом, коли та навчалася в ПТУ, запросила до себе на канікули й оплатила дорогу.

Її дорослі син і донька, які самі вже мали дітей — ровесників Тані, висловили пересторогу: почасти доброта, щирість і відкритість обертаються бідою. «А раптом вона щось поцупить чи наведе шахраїв?» — засумнівалися. «Ні, вона не така! — стояла горою Віра Михайлівна. — Та й що у нас брати?». Її підтримав і чоловік Віталій Гервасійович.

Після гостин вони ще більше зріднилися. На той час Танина мама вже померла, і вони разом сумували: яка не є, а все ж рідна кров.

Відтоді минуло десять років, які увібрали в себе і радісні, й сумні миттєвості. Таня вийшла заміж, народила синочка, та життя не склалося. Віра Михайлівна день і ніч молила Бога про долю сироти. І недаремне. Нині Таня має дбайливого чоловіка і дворічну донечку. Віра Михайлівна тішиться з того, що Тетяні пощастило не лише з обранцем, який став рідним для її синочка, а й із його батьками, які ставляться до неї з повагою і всіляко допомагають молодій сім’ї.

А нещодавно Таня завітала на гостину до названих бабусі й дідуся в Катеринопіль уже разом із чоловіком, сином та донькою. Скільки було радості й сліз щастя! А дитячого сміху та галасу!

— Мамо, як звати цю бабцю? — після привітань і обіймів смикає маму за плаття мале дівча.

— Називай її просто бабусею.

P.S. На жаль, зателефонувавши в рідне село Лукомця — Деріївку, що в Онуфріївському районі на Кіровоградщині, журналіст «СВ» довідалася від сільського голови Василя Федоровича Зайвого сумну звістку — Микола Миколайович помер місяць тому. «Це була гордість нашого села. Велика втрата спіткала нас», — із болем зазначив голова сільради.