Війна: долі людські

Михайло ГУБАШ.

Гібридна війна, розв’язана кремлівською верхівкою проти України, принесла, як і будь-яка інша, багато горя мільйонам людей, які втратили житло і майно, роботу, а частина з них, і це найтрагічніше — ще й близьких та рідних, які загинули або були скалічені у вогняному вирі братовбивчого протистояння, спровокованого нелюдською, темною, звірячою силою. Про їхні обставини життя чимало вже писалося, не менше ще буде написано.

_{Замість пошани — проблеми та рани}

СЕРЕД постраждалих — різні верстви населення: військовослужбовці й бійці добробатів, волонтери і медпрацівники, вимушені переселенці тощо. Нещодавно американський журналіст Крістоф Міллер у статті для «Радіо Свобода» дослідив долю ще однієї специфічної групи чи то жертв, чи то заручників кривавої бійні на Донбасі — російських добровольців, які приїхали на Схід України захищати людей від «фашистської жидобандерівської хунти».

По-різному склалося життя цих «визволителів». В Україну вони їхали, сповнені патріотичної бравади і віри у те, що, воюючи проти «фашистів і нацистів», наслідують своїх дідів. Однак, пише К. Міллер, «ці російські «ветерани» не повернулися героями. Більшість із них дістали на все життя рани — фізичні та психологічні. Вони не мають пільг, жодної підтримки влади, їм бракує робочих місць — багато хто ледве зводить кінці з кінцями».

Нині вони можуть розраховувати хіба що на допомогу громадських об’єднань, як-от «Союз добровольців Донбасу», очолюваний колишнім ватажком угруповання «ДНР» Олександром Бородаєм. Ця група тісно пов’язана з Кремлем через радника президента Росії Владислава Суркова, якого називають куратором конфлікту. Ще одна організація — «Рух Новоросії», очолювана російським полковником Ігорем Гіркіним (Стрєлковим), який командував угрупованнями бойовиків у перші місяці війни.

_{Недовге «щастя» скінчилося каліцтвом}

ТИПОВОЮ для «ветеранів» є доля 49-річного росіянина Андрія Камаєва, який нині керує ще однією такою організацією — «Ветерани Новоросії». В українське фронтовове місто він приїхав наприкінці вересня 2014 року, щоб «допомогти відновити «рускій мір» та не дати НАТО зміцнити позиції».

Як і більшості, Камаєву після приїзду дали старого «Калашникова» і 10 патронів. Якраз достатньо, щоби «стріляти і тікати», як сам говорить. Камаєв стверджує, що усвідомлював усі ризики. На той час, коли почав воювати, кількість загиблих уже перевищила три тисячі, Донецький аеропорт було зруйновано, сталася катастрофа з «Боїнгом MH17», а масштабна битва під Іловайськом забрала життя понад тисячі осіб із обох боків.

Він був вражений, як каже, «хаосом», у який потрапив. Пригадує, не було чіткої структури командування. Із того, як Камаєв описував бої, було схоже, що добровольців використовували як живі щити в бою. Проте був щасливим і безупинно воював упродовж кількох місяців.

Утім, відчуття щастя виявилося нетривалим. 1 лютого 2015 року він зазнав поранення в ногу, яку потім через неналежну медичну допомогу довелось ампутувати. Тепер живе на жалюгідну державну пенсію, яку одержує не за військову службу, а за інвалідність. «Це те ж саме, якби я потрапив під тролейбус», — говорить він. Троє з десяти чоловіків, з якими він воював разом, повернулися додому в домовинах. Лише двоє, за його словами, залишилися фізично неушкодженими.

_{На периферії суспільства}

ЧЛЕНИ «Ветеранів Новоросії» допомагають іншим добровольцям, хто воював чи досі воює в Україні, адже часто це розчаровані й розгублені люди, не впевнені у завтрашньому дні, пояснює Камаєв. Він пригадує бійця, який укоротив собі віку: «Жив самотньо після повернення додому. Швидше за все, він нікому не розповів, що був на Донбасі й ніхто його не розрадив». За словами Дениса Шинкоренка, заступника Камаєва, більшість добровольців, які звертаються до «Ветеранів Новоросії», скаржаться на серйозні психологічні проблеми та відчуття, що війна їх змінила.

Американський журналіст поспілкувалось із більш, ніж десятьма такими «ветеранами» в Москві, Санкт-Петербурзі та Калузі. Вони також поділяють думку Камаєва, що тисячам росіян дуже складно повернутись і адаптуватись до життя без війни. Такі люди часто витіснені на периферію суспільства.

За словами Камаєва, його організація «Ветерани Новоросії» нараховує три тисячі зареєстрованих російських вояків. Інші групи відмовилися назвати журналісту свою чисельність. «Тож загальна кількість російських добровольців коливається від нуля (якщо вірити Кремлю, який відмовляється визнавати факт присутності російських військових на Донбасі) до десятків тисяч, згідно з даними офіційного Києва», — пише Міллер.

А от за відомостями Головного управління розвідки Міноборони України, станом на серпень на Сході України збройні сили, підтримувані Москвою, становлять 39,3 тисячі бойовиків, із яких 36,4 — це «армія-посередник», котру формують добровольці з Росії, України, інших пострадянських країн. Решта 2,9 тисячі вояків, згідно зі звітом відомства, є військовослужбовцями збройних сил Російської Федерації.

_{«Ми хороші хлопці, але...»}

КАМАЄВ стверджує, що нині число охочих воювати в Україні зменшилося. Громадська підтримка та мобілізація грошових коштів на користь справи уже не такі, як три роки тому. Офіційна військова підтримка, за його словами, теж урізана. «Ветерани Новоросії» ставлять собі за мету переконати уряд надавати росіянам, які воювали в Україні, офіційний статус. Утім, лідер організації визнає, що це буде непросто, оскільки означатиме визнання Москвою своєї участі у війні. «Чим менше ми вимагатимемо для себе, тим більше держава буде, напевно, поважати нас», — каже він. Денис Шинкоренко переконаний, що російських «добровольців», які повернулися з Донбасу, навіть без офіційного визнання все одно колись вважатимуть героями. «Ми хороші хлопці. Все залежатиме від того, хто буде у владі й хто писатиме підручники з історії», — робить він висновок.

Більшість російських добровольців, із якими поспілкувався Крістоф Міллер, — це звичайні громадяни з низьким рівнем військової підготовки. Причини того, що вони взяли до рук зброю, різні — від патріотизму до авантюризму. Багато з тих, із ким вдалось поговорити, пише американський журналіст, просять не називати їхніх імен та інших особистих даних, адже бояться, що родина і майбутні роботодавці дізнаються про те, чим ті займаються.

_{Такі різні добровольці}

ВИ МОЖЕТЕ уявити подібне в Україні? Щоб хтось із наших добровольців чи військовослужбовців соромився визнавати свою участь в АТО? Саме в цьому і є ключова відмінність між тими, хто зі зброєю в руках захищає рідну землю від агресії та окупації, і хто, прикриваючись гарними гаслами, їде на Донбас вбивати єдиновірців за гроші або як на сафарі — у пошуках кривавого «екстриму».

Перших, українських захисників, і держава, і суспільство визнають Героями — оборонцями своєї Батьківщини. Скаліченим на війні надається офіційна допомога, загиблих ховають із почестями. Других — російських добровольців — їхня держава не визнає, допомоги навіть скаліченим у боях за її інтереси не надає, та й у суспільстві повагою вони, м’яко кажучи, не користуються, інакше не приховували б своєї участі в загарбницькій війні. А загиблих ховають не з військовим оркестром, а тишком-нишком, бо їх на Донбасі, бачте, «не було». «На відміну від масштабних урочистостей з нагоди російського свята — Дня повітряно-десантних військ 2 серпня добровольців ніхто не зустрічає урочистостями. На їхню честь не вивішують прапорів, не видають медалей доблесті», — констатує Крістоф Міллер.

Так, і в Україні, особливо попервах, не все було гаразд із визнанням прав добровольців, чимало з яких по захист їх мусили звертатися до суду. Доходило навіть до того, що матері добровольців АТО збиралися голодувати під стінами Верховної Ради, вимагаючи прийняття відповідного закону. Але все це не йде в жодне порівняння із ситуацією в Росії, керівництво якої спочатку спокусило «добровольців» взяти участь у бойових діях на Донбасі й усіляко цьому сприяло, а потім «відморозилося» від одурманеного ним «гарматного м’яса».

_{Кожному — по ділах його}

ТАК, можна було б сказати — туди йому, «м’ясу», й дорога, якщо воно без мізків. Не будемо сперечатися, тільки зауважимо, що в кримінальному законодавстві за скоєння кривавих злочинів передбачається відповідальність не тільки безпосередніх виконавців, а й організаторів та замовників. Причому суворіше покарання — саме для останніх. До речі, свого часу «герой» Гіркін-Стрєлков, який 2014-го у Слов’янську видавав накази про розстріл людей, не виключав можливості опинитися на лаві підсудних у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі поруч Володимира Путіна. Другий варіант, який Гіркін передрік президенту РФ, — його застрелять, як колись царя Миколу ІІ.

А хто скаже, які нічні кошмари і з якою періодичністю сняться десяткам тисяч українських і російських матерів, чиї сини були вбиті або скалічені на цій безглуздій, нікому, крім ненажерливих кровососів, не потрібній війні між двома спорідненими (а колись і братськими) народами? Що бачать уві сні самі ветерани-інваліди, та й не тільки інваліди, а і їхні бойові побратими?

Загальновизнано — зло, аби не розповсюджувалося, має бути покараним. Неодмінно. Війна — це зло. Велике. А її палії — злочинці. Нелюди. Чи відповість хтось із них за надмірне горе і нещастя, яке спричинили людям?

— А цей план прийнято в цілому чи тільки за основу?!

Мал. В. Солонька.