Архів
Вівторок,
29 серпня 2017 року

№ 67 (19512)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Криниця

Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.


Версія для друку          До списку статтей
  • Образок

Кружляю, наче журавка...

Надія ШЕЛЕСТ.

Серпень, 2016 р.

НЕДОБРІ люди зруйнували гніздо журавлів.

Над центральною частиною невеликого містечка над Десною із відчайдушним проникливим криком кружляла зграя чорно-білих птахів: то підносились стрімко до неба, то припадали майже до землі. Горе одного ділили на всіх...

Вірна подруга і журавлята-діти, убиті палицями, які тут же у траві і валялись, лежали бездиханні біля підніжжя старої розлогої ялини.

Кожної весни пара журавлів неодмінно поверталась до своєї оселі, городяни милувались ними, як невід’ємним пазлом поліського пейзажу. Хтось дбайливо навіть обруч прилаштував до основи гнізда, щоб трималось міцніше, аби буревії у негоду його не розпорошили.

Все, як і в людей, — спочатку відбувалось активне облаштування домівки, що потребувала дрібного рихтування, як це буває після тривалої відсутності господарів. Гілки, трава, моховиння — птахи працювали без відпочинку. Затим починались інші довгоочікувані клопоти — на днищі великого кубельця з’явилось троє яєць. Іще через певний проміжок часу, задерши голову, можна було спостерігати милу серцю сімейну ідилію: у затишній оселі по-дитячому хитались три голівки малюків-пташенят, а батьки не переставали літати до найближчого болота за жабенятами…

...Ця весна стала для них останньою. Казали люди, що журавель після втрати подруги та пташенят, ніби людина інколи, збожеволів від горя.

Днями кружляв над залишками гнізда, а то раптом заходився його відбудовувати. У якомусь несамовитому рвінні не переставав носити здоровенні гілки, траву, підбирав геть усі папірчики на околиці та по вулицях і все мостив нове гніздо, ніби від того старання залежало повернення його сім’ї додому...

Днями кликав свою журавлиху, з таким надривом, з таким жалем — люди плакали, слухаючи тужіння самотнього птаха...

А він усе робив і робив кола над рідним гніздом — не розумів, не хотів розуміти, не міг...

Та через деякий час на верхів’ї ялини з’явилась нова журавка. Життя брало гору над пташиним горем. От тільки не склалось щось там у них, бо господар почав свою подругу бити крилами, дзьобати, гнати із гнізда — не прийняв чи не зрозумів…

А одного дня журавель піднявся високо-високо, аж до хмар. Довго ще кружляв над місцем, де стояла розлога ялина, далі полетів, зник з обрію. Не повернувся навіть весною...

Цю історію розповіла мені старенька сусідка бабуся Харитина ще тоді, коли моє рідне гніздо було таким надійним, щасливим, наповненим сміхом трьох моїх журавлят.

Було...

Журавлина історія, сумна і трагічна, залишилась у людських душах, як символ вірності своїй рідній землі, своїй домівці, своїй половинці.

А я... Ніби той самотній птах, і досі кружляю у пам’яті над своїм порожнім гніздом, де залишилося все так, ніби це було вчора. Дитяче взуття під ліжками, шкільні портфелі на стільцях, платтячка у шафі, сорочки чоловіка... Колись квітучий двір загубився у бур’янах, а похилений паркан, почорнілий від часу, та старий виноград, що стелиться по землі,— по-своєму рвали душу...

Така мовчазна страшенна пустка навколо... Діти, розкидані по світу, виживають. А він... А він десь там, у новому розкішному гнізді, із тією, заради котрої знищив рідне...

Відболіло мені, відкурликалось жалем. Простити, напевне, можна все. А от забути… Не забувається!

Тільки туга за рідною землею не залишає ні вдень, ні вночі.

Я повернусь, бо не можу не повернутись...

Весни б своєї дочекатись...

Версія для друку          До списку статтей

Так сказав!

Богдан ЛЕПКИЙ,

поет, прозаїк, публіцист, художник.

«Дивіться — Азія на нас іде! Орди заливають нас, мов потоп, палять городи й села, руйнують культуру, грозять неволею, — а ви й дальше воюєте самі поміж собою? А ви й дальше сваритеся о межу, видираєте один одному малий клаптик землі, щоби стратити цілу країну? А ви й дальше маєте на увазі тільки власне ваше добро, власні достатки й власні почесті! Вас вітчина мало що обходить!»

 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове