Наша пошта

• Роздум

Про корупцію

Микола КОЧЕРГА.

м. Лубни

Полтавської області.

ТАК надзенькали у вуха цим страшним словом, що я вирішив зазирнути у словник, аби з’ясувати його значення. У перекладі з латини — загнивання, розтління, підкуп. Чули вислів: риба гниє з голови, та чи він універсальний і єдиний у своєму значенні? Чи лише з голови?

Ми так емоційно й завзято сваримо депутатів, киваючи нервово в бік Верховної Ради, що вже й не помічаємо, що на нашій замученій і засмученій землі живе ще хтось. Той хтось стоїть на дорозі зі смугастим жезлом, готовий за кілька папірців забути про все на світі. Керує розбитою маршруткою недоасфальтованими вулицями і гучно лається з інвалідом через посвідчення. Взагалі хтось цікавився, чому в аптеках немає сироватки від укусів гадюк? Чому ніхто із бізнес-фармацевтів не переймається, що хтось із громадян через це постраждає, натомість бідкається: «Занадто багато невигідних фінансових вкладень». Холодна логіка змертвілих душ.

Хтось кричить, аж хрипне: «Нас врятує демократія, закон і порядок!». Звучить яскраво, якщо не вдаватися в деталі. А ось і вони: є купа методів і технологій для маніпуляцій головами довірливих громадян. Ти й не помітив, як певною інформацією та картинкою в твоїй голові зліпили якусь думку, і ти, вважаючи її своєю, доводиш усім, що отой кандидат найкращий! Диктат демократії?

Демократія теж може гнити. Коли гниють її представники. Те самісіньке і з законом. Є модне слівце — лобіювання. Якась група чиновників лобіює, а простіше кажучи, проштовхує закон, який фінансово їм вигідний, і байдуже, що людям такий закон вилазить боком, хворобами чи домовинами, головне — зиск. Тож чи може закон бути незаконним? Так. Якщо душі, які його ухвалили, гниють. Усе починається не з законів, не з формальної релігії, не з політики чи економіки, а з душі. Які душі наповнюють наше суспільство, так ми й живемо. У Григорія Сковороди були всі причини не впасти в лапи світу, який його ловив. Можна страхом привчити суспільство до певного порядку, та, як відомо, коли причина страху зникає, починається хаос, бо вилазять нагору всі придавлені емоції. Замкнене коло? Ні! Моя бабуся пережила два голодомори й війну. Вона зробила страшний висновок: «Люди починають співчувати лише після великої крові». Українці завжди були щедрі, у більшості своїй співчутливі. Сьогодні ми наче стоїмо на трагічних терезах: куди переважимось? До папірців із цифрами? До диктату «толерантності» задля знищення родини? До «закону джунглів», де кожен сам за себе? Чи туди, де немає гниття? Стоїть переді мною в дзеркалі отой «хтось» і розводить руками. Думає...