Наша пошта

• Не можу мовчати

Ніхто не забутий?

       Володимир КЛЕПАЦЬКИЙ.

ЩОБ увічнити пам’ять загиблих на фронтах Другої світової війни односельчан, учитель Мокрецької семирічки Ізяславського району Хмельницької області Святослав Володимирович Матросов (нині уже покійний) у далеких шістдесятих кропітко з’ясовував їхні прізвища і домігся на кошти місцевого колгоспу спорудити на території сільського цвинтаря невеликий пам’ятник-меморіал. На чотирьох плитах були висічені прізвища 78 воїнів (вдумайтесь: сімдесят вісім загиблих із близько 500 довоєнних мешканців села!), які віддали своє життя за свободу рідної країни. Меморіалом опікувалась Лютарська сільська рада, до якої відноситься село Мокрець, учні школи. В День Перемоги покладали вінки, квіти.

Та, як кажуть, усе робиться до якогось часу. І цей час настав. Нині пам’ятник через недоумство місцевої влади занедбано, а висічені на ньому прізвища загиблих по-варварськи знищено. Річ у тому, що перед Днем Перемоги в школі двом чи трьом 15-літнім учням вручалась баночка білил і вони направлялись на цвинтар поновити монумент. Діти й наносили фарбу просто на прізвища, а старші на це не зважали. За два роки такої «поновлювальної» праці фарба повністю закрила написане, і прочитати щось уже неможливо. Тепер для цього необхідні реставраційні роботи. Та ніхто робити їх і не думає.

Поїхав я перед Світлим Воскресінням Христовим у село впорядкувати могили рідних і побачив це невігластво. Така байдужість, безсердечність і безвідповідальність з боку сільського керівництва викликали в мені обурення. Зайшов у Лютарську сільраду. Там пояснили, що пам’ятником опікується Мокрецька школа, а щоб відновити прізвища загиблих, мені порадили звернутись до директора комунальної служби Миколи Романюка. Тобто керівника підприємства, підпорядкованого сільській раді. Знаходжу Романюка. Той клятвено обіцяє все виправити. Було це 11 квітня. Нині вже серпень… Такі результати обіцянок і реакцій місцевих чиновників. Зачерствіли душі у людей, немає в них нічого святого. Сумно...