Наша пошта

• Роздум

Куди йдемо?

Володимир КЛЕПАЦЬКИЙ.

Київська область.

УСЕ частіше через засоби масової інформації люди звертаються з проханням перерахувати їм кошти на вартісне лікування. Не від гарного життя вони це роблять. До цього їх спонукає біда. Таким «жебраком» завтра може стати кожен із нас, бо живемо ми бідно, а послуги лікарів дедалі дорожчають.

Дивлячись на величезні білборди кандидатів у президенти, депутати, слухаючи про їхні більш як двомільйонні застави до виборів, мимоволі думаєш — це ж скільки людей можна було б урятувати від тяжких недуг, скільком дітям подарувати радість дитинства, безбідного життя і надію на щасливе майбутнє!

Не знаю, як кого, а мене просто в серце вражають опубліковані в пресі подяки людей за допомогу у похованні близьких. Вдумайтесь, дякують за те, що різні організації допомогли поховати рідну людину, бо самі фінансово не спроможні цього зробити. Ми й справді перетворилися на націю жебраків. І надіятися на нового «месію», котрого оберемо і який врятує нас, очевидно, не варто.

Нашу державу вже третій десяток років нещадно грабують — самі знаєте, хто. Захопивши колишнє державне майно, вони отримують шалені прибутки й гадки не мають віддавати щось тим, хто нічого собі не взяв. Та ще й ходять по світу з простягнутою рукою, випрошуючи кошти то в МВФ, то в інших структурах та залазячи в неосяжні борги. І Європа вже відмахується від нас, побоюючись прийняти Україну і в ЄС, і в НАТО.

Певне, зламався в нас отой внутрішній стрижень, який був 1991-го і 2004-го. А якщо і не зламався, то його до часу завалили мотлохом корупції та беззаконня, хабарництва та кумівства, підлості та цинізму, тупого чиновництва та всесильної олігархії, безпросвітної бідності та щирої туги за минулим.

Не можу сьогодні я дати тисячу доларів смертельно хворій дитині, яка жалісливо дивиться на мене з плаката чи екрана телевізора, благаючи про допомогу. Не можу, бо, одержуючи призначену на сміх курям пенсію, не маю навіть чим допомогти важко хворому семирічному внукові та ще молодій онкохворій невістці. То куди ми йдемо, до чого ми докотилися із цією ... владою?!

Пригадується мені твір М. Твена, в якому принц і злидар помінялися місцями. От якби наших верховних керманичів, бізнесменів-олігархів та чиновників різних рангів і категорій хоч на якийсь час перетворити на безробітних, звичайних пенсіонерів, тих, хто живе на мізерну зарплатню. Хай би постояли вони в чергах за субсидіями та пожили за нинішніх захмарних цін і неймовірно високої платні за комунпослуги, маючи пенсію 1300-1500 або мізерну зарплату чи допомогу по безробіттю. Хай би, полишивши сім’ю, поїздили закордонням у пошуках роботи! Але цього ніколи не станеться. Бо з владою ніхто з них не захоче розлучитися. Отож усім олігархам і галасливим кандидатам-обіцяльникам насправді наплювати на мільйони безробітних, бездомних хворих, калік. А що ми, прості смертні? Та практично нічого. Бо самі невдовзі можемо опинитися на вулиці з простягнутою рукою. Із країни виїжджають масово. Куди котиться наше суспільство? Що чекає на Україну? Мені страшно стає за наше майбутнє...