Архів
Вівторок,
18 липня 2017 року

№ 55 (19500)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Соняшник
  • За рубежем
Брекзит невідворотний

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Опубліковано законопроект про Brexit.

Докладніше...
Безкінечні теракти

СИРІЯ. У підконтрольному опозиції районі Аазаз провінції Алеппо прогримів вибух.

Докладніше...
Рука Москви

ЧОРНОГОРІЯ. Росія причетна до спроби держперевороту в цій балканській республіці.

Докладніше...
Нам би таких суддів

ПЕРУ. Екс-президент отримав 18 місяців за гратами.

Докладніше...
Чумі паркан не завада

ПОЛЬЩА планує звести огорожу на кордоні з Україною і Білоруссю.

Докладніше...
Зганьбили мундири

МЕКСИКА. Шістьох поліцейських засуджено до 27 років в’язниці за втечу від злочинців.

Докладніше...
Дарвін не авторитет

ТУРЕЧЧИНА вилучає теорію про походження видів зі шкільної програми.

Докладніше...
Повінь наробила лиха

ЯПОНІЯ. На півдні та південному заході — масштабні повені і паводки.

Докладніше...
Версія для друку          На головну

Школа нерівних можливостей

Олена КОЩЕНКО.

www.osvitportal.lviv.ua

Днями Президент Петро Порошенко підписав закон про інклюзивну освіту.

ЦЕЙ документ розроблено відповідно до Світової конвенції про права осіб із інвалідністю, яку Україна ратифікувала 2009 року. Ним надається можливість дітям із особливими потребами безоплатно здобувати освіту в усіх без винятку загальноосвітніх навчальних закладах. Причому вперше у законах України наголошується, що такого гарантованого державою права набуває кожна українська дитина, «незалежно від встановлення інвалідності».

Також передбачається запровадження дистанційної та індивідуальної форм навчання. Надається можливість особам із «особливими освітніми потребами» отримувати психолого-педагогічну та корекційно-розвиткову допомогу, створювати для них інклюзивні та спеціальні групи (класи) у загальноосвітніх навчальних закладах…

Справді, давно очікуваний закон. Адже діти з особливими потребами вимагають рівних можливостей і адекватної соціалізації, що й надає їм інклюзія. А здорові діти призвичаюються сприймати фізичні вади однолітків цілком нормально, ставитися до них як до рівних, допомагати. Це і є реальне виховання толерантності, краще сказати, моральності, без патетики та декларацій.

Власне, впровадження інклюзивної освіти у великих містах України розпочалося ще торік — як експеримент і коштом світової спільноти. А пілотною експериментальною областю стало Запоріжжя, де впродовж 2016-2017 навчального року кількість інклюзивних шкіл зросла у 8 разів, інклюзивних класів — у 12, а число учнів «із особливими освітніми потребами» у цих класах — у 15 разів. Із нинішнього 1 вересня до проекту долучаться ще чотири регіони — Чернігівська, Хмельницька, Дніпропетровська та Житомирська області.

Особливі діти

ЗА даними МОЗ, сьогодні в державі майже 180 тисяч неповнолітніх потребують корекції фізичного або розумового розвитку. Йдеться про тих, хто живе з аутизмом, вадами слуху, зору або мови, має синдром Дауна, ДЦП… Зазвичай їх не зустріти в загальноосвітній школі. І не лише тому, що тамтешні вчителі не підготовлені для навчання таких учнів, а належні умови відсутні. Справа ще й у ментальності нашого суспільства.

Неправильне ставлення до співвітчизників із інвалідністю сягає часів СРСР. Зліплений його пропагандистами образ «бездоганного будівника комуністичного майбутнього» не в’язався з інвалідністю. Через що таких людей намагалися ховати — виштовхували за межі публічного життя. Згадаймо хоча б, як після Другої світової поверталися додому сотні тисяч скалічених солдатів. Їм заборонили жити у містах, примусово вивозили звідти у віддалені села і регіони СРСР. А про радянських дітей-інвалідів годі й казати.

Нині вже минає 26-й рік української незалежності. Де наші юні співвітчизники з обмеженими можливостями навчаються і набувають навичок спілкування в соціумі? У кожної сім’ї, в якій росте така дитина, на це питання буде своя сумна відповідь. Бо у нашій країні батьки інвалідів поставлені перед складним вибором: відірвати дитину від родини, віддавши до спеціального навчально-лікувального закладу, де за нею доглядатимуть фахівці, чи залишити вдома, забезпечивши таким чином значно кращий догляд, але позбавивши кваліфікованої допомоги.

Державних шкіл для дітей з особливими освітніми потребами бракує. До того ж їх вихованці ростуть замкнені у своєму соціумі. Годі казати про спроможність спецшкіл дати своїм учням хоч якісь професійні навички. Платних приватних навчально-лікувальних закладів, де дітям-інвалідам ведеться все ж краще, зовсім мало і вони недешеві.

Особливо гостра ця проблема для родин із сільської місцевості, де годі шукати поблизу не те що спецшколу, а й кваліфіковану медичну підтримку. Нерідко такі батьки б’ються як риба об лід, щоб допомогти дитині вибитись у люди: вивчити її, дати якийсь фах, надбати друзів. Таким батькам усе життя пече думка: «А що буде з кровинкою, коли нас не стане? Хто тоді підтримає її?».

Сліпа і глуха держава

ПИТАЄТЬСЯ, а що ж робить держава? Та нічого особливого. Так склалася доля, дитина не може розраховувати на повноцінний розвиток через суто медичні причини. Звідси нібито логічний, але нелюдяний висновок: інвалідам не потрібно створювати умови для освіти, активної суспільної діяльності.

Дати пенсію (в нашій країні — вельми невелику), умовну медичну допомогу. І все.

Хтось може заперечити: держава все ж сприяє інтеграції таких дітей у суспільство. Мовляв, почалося впровадження інклюзивної освіти… У загальнонаціональному масштабі це поки що декларація про наміри. Бо наші школи не готові до цього ні технічно, ні методично, ні кадрово, ні навіть психологічно. Скільки навчальних закладів сьогодні мають пандуси (похилі доріжки при вході до будівель), окремі кабінки в туалеті з необхідними пристосуваннями для візочників?

«Заберіть інваліда з нашого класу!»

АЛЕ навіть не це найголовніша перешкода для впровадження закону. До нього не готове наше суспільство. Причому дорослий його прошарок. Нині чи не найбільшими противниками спільного навчання дітей-інвалідів є батьки «звичайних» дітей. Це засвідчив досвід упровадження пілотних інклюзивних проектів в окремих школах найбільших міст країни. Чи не всюди мав місце спротив батьків. Найчастіше вони мотивують це тим, що, коли у класі буде дитина-інвалід, учитель муситиме приділяти їй більше часу i не зможе відповідно викладатися для решти учнів. Дехто взагалі проти, щоб їхня «нормальна дитина спілкувалася з інвалідом». Торік в одній зі шкіл Києва батьки збунтувалися проти того, щоб у класі з їхніми дітьми навчалася дівчинка із ДЦП. Вони поставили директору ультиматум: або «виженіть цю неповноцінну», або «ми всі шукатимемо іншу школу».

Водночас і чимало вчителів загальноосвітніх закладів не прагнуть навчати дітей із особливими потребами. Вони не обізнані з природою захворювань потенційних учнів, їм лячно, чи зможуть допомогти, якщо станеться щось непередбачуване. Тому вважають за ліпше, щоб якомога більше таких учнів перебували в інтернатах, а зі «звичайними» дітьми спілкувалися в позаурочний час.

Рівняння — на світові стандарти

ЗА СТАТИСТИКОЮ, понад половина українських дітей-інвалідів нині навчається у спеціальних закладах інтернатного типу. За кордоном же такі школи закінчують усього 3-4% дітей із дуже важкими порушеннями. Решта ходить у звичайні школи, де вони є повноправними членами єдиної учнівської громади.

Ясна річ, «особливі діти» ходять не на всі уроки, бо лише посильно опановують програму. Наприклад, замість уроків фізкультури чи математики можуть відвідувати логопедичні заняття, займатися лікувальною гімнастикою. Крім того, у таку школу періодично навідуються медики з реабілітаційних центрів, які опікуються станом здоров’я підопічних пацієнтів.

Зазвичай в інклюзивному класі закордонної школи навчається не більш як три учні з особливими потребами із загальної кількості 20 осіб. Там у навчальному закладі обов’язково є у штаті спеціально підготовлений працівник, готовий будь-якої миті допомогти дитині-інваліду.

До речі, постановою Кабміну і в нас уже затверджено нову педагогічну посаду в загальноосвітніх школах з інклюзивними класами: асистент учителя. Тож у принципі ідея інклюзивного навчання повільно, але вперто приживається в умах співвітчизників. Хочеться тільки сподіватися, що інклюзія не перетвориться на чергову модну «фішку», за ширмою якої чиновники відмиватимуть гроші та хизуватимуться «демократичними реформами» перед Заходом.

Зрештою, людяність і толерантність будь-якого суспільства перевіряється, зокрема, й ставленням до людей з особливими потребами. Адже здебільшого не хвороба обмежує їх у діяльності, а умови життя. Створити їх комфортними для інвалідів — людський і громадянський обов’язок і влади, і кожного з нас.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Сальдо торгівлі погіршилося
Читати
Що по грошах
Читати
Гірники вимагають зароблене
Читати
Скільки зброї на руках
Читати
Вода необачності не пробачає
Читати
Найурожайніші
Читати
Хтось буде у програші
Читати
Безкарність та безконтрольність неприпустимі
Читати
Флагмана позбавляють заробітку...
Читати
...Але він тримається
Читати
Задля розвитку наукового потенціалу
Читати
Покарати за сепаратизм неможливо?
Читати





— Нас не посадять! Сесію закрито...  

Мал. А. Василенка.

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове