• Що день прийдешній...

Хто володітиме Україною?

Михайло ГУБАШ.

Урядова делегація на чолі з Прем’єр-міністром Володимиром Гройсманом 5-7 липня перебувала з офіційним візитом у Лондоні. За цей час українські представники взяли участь у багатьох заходах, які відбулися в столиці туманного Альбіону.

_{Український «прогрес»}

КОМЕНТУЮЧИ результати триденного візиту до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, глава уряду наголосив, що ключовим його заходом стала велика міжнародна Конференція з питань реформ в Україні, яка зібрала понад 30 керівників дипломатичних відомств, зокрема Канади, країн Євросоюзу та Японії, а також представників міжнародних фінансових організацій. Учасники зібрання, пише «Урядовий портал», висловили підтримку плану реформ уряду України, відзначили вже досягнутий прогрес і побажали Києву не втрачати швидкості перетворень.

«Маємо абсолютну політичну підтримку і розраховуємо на подальшу економічну співпрацю. Ми виходимо на новий рівень взаємодії зі світом та нашим стратегічним партнером — Великою Британією. Я з оптимізмом повертаюся в Україну», — сказав Володимир Гройсман.

Слід зазначити, що такі оцінки результатів візиту не є самовихвалянням чи самонавіюванням українських урядовців. Представники Заходу співали Україні ще солодших пісень. Наприклад, державний секретар Великої Британії у закордонних справах Борис Джонсон повідомив, що світ бачить прогрес України, яка «за три роки зробила більше, ніж за минулі 23».

Он воно як! То виходить, що ми, українці, сліпі — увесь світ бачить, а ми ні. Хоча тут можна й погодитися, з огляду на те, що саме Джонсон має на увазі: якщо руйнування — економіки, освіти, охорони здоров’я тощо — тоді так, за три роки пороблено більше, ніж за минулі 23. Справжнісінький «прогрес»!

Британця підтримала і його заокеанська колега — міністр закордонних справ Канади Христя Фріланд: «Це ваш великий момент, і ми віримо, що ви можете це (реформи) зробити. Ми пишаємося вашим прогресом»…

Вони там, на Заході, пишаються. Чим? Небаченим розквітом корупції, нечуваним рівнем рейдерства, безбожними тарифами на комунальні послуги, галопуючим ростом цін, зубожінням широких верств населення, війною на сході країни…

Продовжувати? Вони зібралися там, у Лондоні, поговорили, попишалися і роз’їхалися. А нам з усім цим і надалі тут, в Україні, жити…

_{Як воно все починалося}

ПАМ’ЯТАЄТЕ, як за часів пізньої перебудови після тріумфальних візитів на Захід М. Горбачова до тоді ще СРСР приїздили начебто західні бізнесмени, чимало з яких, виявилося згодом, колишні наші співгромадяни, що раніше емігрували. Перш за все закордонні гості проводили якусь благодійну акцію, яка широко висвітлювалася вітчизняними ЗМІ. Не завжди за гроші рекламували ці заходи, а суто з людської вдячності за таку начебто безкорисливість і гуманність представників західного капіталу. Зворушені добротою і щирістю багатіїв-іноземців люди переповідали один одному про їхню доброчинність, натомість критикуючи своїх тодішніх керманичів — «ненажерливих комуняк».

Але згодом заїжджі «благодійники» опинялися власниками багатьох підприємств, які раніше перебували у «всенародній власності». Втім, ефективнішою робота заводів і фабрик від цього не ставала. Навпаки, велика частина «прихватизованих» іноземцями-«благодійниками» підприємств хиріла на очах, банкрутувала або й узагалі вирізувалася на брухт. Отакий-от грабунок під прикриттям гуманної і безкорисливої благочинності. Ну а решту всенародної, точніше державної, власності вже свої, «рідні», олігархи разом із «комуняками» та криміналом привласнили.

Пішло народне добро на збагачення міжнародних аферистів від бізнесу, та й вітчизняні пройди у владних кабінетах частину цього спільного пирога понадкушували. А народ, руками якого все це було збудовано, залишився з тими ж самими, але пустими руками, якщо, звісно, не рахувати мозолів, набутих при зведенні спільного багатства.

_{Оптом і вроздріб}

А ВТІМ, пиріг виявився такий великий, що й після чверті століття його грабіжницького поїдання ще залишилися ласі шматочки у вигляді неприхватизованих державних підприємств. І таких в Україні на сьогодні ні багато ні мало — аж 3,5 тисячі.

На думку В. Гройсмана, управляти ними ефективно ніхто ніколи не зможе. Тому єдиний шлях — приватизація. Про це український Прем’єр заявив на лондонській конференції з питань реформ в Україні.

Але до чого тут Лондон, світовий центр міжнародного капіталу? Саме для того — щоб запросити цей капітал доприхватизувати ще не розграбовані українські активи. Справа в тому, що напередодні візиту до Великої Британії — 4 липня — Кабінет міністрів схвалив проект закону «Про приватизацію державного майна», який був розроблений Міністерством економічного розвитку і торгівлі України та Фондом державного майна України (ФДМУ) за участі міжнародних донорів та підтримки Європейського банку реконструкції та розвитку.

Новий законопроект дає змогу вивести конкуренцію за державні активи на глобальний рівень. Проект закону встановлює принципово новий підхід до розподілу на об’єкти великої та малої приватизації. До великих, за рішенням КМУ, віднесуть лише найбільші об’єкти з найвищим потенціалом зацікавити стратегічного іноземного інвестора. Таких об’єктів, за попередніми даними, буде близько 60.

Вони, розраховують в уряді, продаватимуться із залученням інвестиційного радника — одного з інвестиційних банків з репутацією. Радник вивчатиме попит на об’єкт, спілкуватиметься з потенційними покупцями та пропонуватиме стартову ціну. Тобто розпоряджатися держмайном України і розпродавати його фактично буде не українська влада, а іноземний банкір.

_{Чому саме Лондон}

НЕ ЗНАЮ, кому як, а мені це нагадує ситуацію, коли чоловік, що збирається емігрувати на нове місце проживання, доручає сусідці розпродати його майно, кому захоче і за скільки захоче. Мовляв, у сусідки добра репутація на міському базарі, тому вона не продешевить. У принципі, самому чоловікові багато й не треба — аби на авіаквиток вистачило та на перший час за кордоном, доки не облаштується. Ну а що те майно десятиліттями, а то й століттями наживалося його батьками й дідами-прадідами, особливого значення для перекотиполя не має. Його батьківщина там, де особисто йому буде добре.

Але до чого ж тут Лондон?

А до того, що одним із пунктів триденного візиту урядової делегації була передбачена особиста зустріч Володимира Гройсмана з банкіром і політиком Натаніелем Джейкобом Ротшильдом. Приватна зустріч у приватному клубі 5 Hertford Street. Будь-хто туди не потрапить — доступ у клуб суворо обмежений. Серед його відвідувачів — всесвітньо відомі зірки, представники королівської родини, супербагатії та власники найбільших корпорацій світу.

Ну а хто такі Ротшильди, пояснювати, гадаю, не треба. Найбільшій і одній із найстаріших банкірських сімей Європи єврейського походження деякі фінансові експерти приписують контроль над активами в кілька трильйонів доларів, а прибічники конспірології — керування всім світом через членство у Більдерберзькому клубі, неофіційній міжнародній організації із близько 130 найупливовіших людей світу в царині політики, бізнесу, фінансового регулювання. Барон Натаніель Джейкоб є представником британської гілки Ротшильдів.

Отака-от честь для Володимира Гройсмана. Втім, і наш 39-річний Прем’єр не абихто — півроку тому Міністерство у справах діаспори Ізраїлю надало йому четверте місце у престижному списку 15 найвпливовіших євреїв світу за минулий рік.

А тепер дайте відповідь на запитання: хто буде інвестиційним радником українського уряду, який збирається найближчим часом проводити «масштабну приватизацію», тобто розкрад… даруйте, роздержавлювати «об’єкти великої та малої приватизації», які ще залишилися в Україні?

Так, хтось може сказати, що в Україні усе найцінніше вже геть-чисто розпродане та розкрадене. Це не зовсім так. Точніше, зовсім не так: за твердженням шведського спеціаліста з управління інвестиціями Дага Деттера, спів­автора книги «Державне багатство народів», яка за версією газети FinanciaTimes була визнана «найкращою книгою 2015 року», Україна «сидить на «золотому родовищі», яке нікому не відоме та ніким не кероване».

Йдеться про операційні та реальні активи держави. До перших належить усе, що стосується транспорту, аеропортів, залізниць, пошти тощо, чи постачання електроенергії, води. Вони становлять приблизно третину всієї цінності. Реальні активи — це нерухомість, яка є найприхованішою частиною публічного «портфоліо». І більшість з них — на місцевому рівні, який іще більш прихований. Ну а найцінніше наше багатство — найродючіша в світі земля.

Отож у нас ще є порох (не плутати з гарантом) у порохівницях. Питання лише в тому, кому він належатиме і хто ним розпоряджатиметься.

Таким чином, Лондон — тому що, як пожартував один із блогерів, в Америці — «Вашингтонський обком», бо ЦК — у Великій Британії.

То Україна не колонія? Ні? Смиренно віддамо наше національне багатство «інвестиційному банку з репутацією»?

Агов, де ти, українська еліто? Справжня, а не солодко-базарна? Чи все ще очікуєш на появу Шевченківського «Вашингтона з новим і праведним законом»?

— Та у вас же совісті нема!

— Зате є гроші!

Мал. А. Василенка.