Архів
П’ятниця,
30 червня 2017 року

№ 50 (19495)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарВесела світлицяНаша пошта

Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.


Версія для друку          До списку статтей
  • Справи предпенсійні

Дума про майбутнє

Володимир ПАЛЬЦУН.

м. Львів.

МАЮ ПЕРЕРВУ у трудовому стажі. Не знаю, що буде зі мною на схилі літ, та чув — добра не жди. Усі цькують. Мовляв, таке може статися тільки з лайдаками, карним елементом і ще з якимись прихованими ворогами нашої держави. З ким саме — не запам’ятав. Бо список чималий.

Ну добре. А якщо місце попередньої роботи в Магадані, а хочеш трудитись у Бібрці? А з квитками на поїзди сутужно. Крім того, ціни на них обганяють швидкість на маршруті. З літаками ще скрутніше: літання — чи з катастрофами, чи з приземленням — іще дорожче. Місяцями набивай калитку. А доберешся до Бібрки на тридцять третій день — перерва у стажі. Можеш не старіти — з пенсією будуть складнощі.

А що ж, спитаєте, тоді робити? Стрілятись у молодому віці? Чи, може, пограбувати банк, щоб вистачило на щасливу старість? Зрештою, якщо й упіймають, то там, куди повезуть, теж годують...

Однак повернімося впритул до мого діла! Взагалі-то я не добирався до Магадана. То дідові конче треба було колись три п’ятирічки там перебути. А я вільний птах, проте перерву у стажі вхопив. Жінка каже: макуха, а сусіди ще гірше: навіжений. А дільничний Жора Чорнописький, той... Він, бачте, впевнений, що розбої, мордобої й інше хуліганство — все організовують із п’яних очей. І на мене тицяє пальцем. А я ж не п’ю. Тільки інколи ковток води. Дуже обережно споживаю. Це після того, як обліз бродячий вівчур, якого шкільні натуралісти з любові до довкілля помили водою зі шланга. Бігає тепер голий. Гляну на нього — пенсійна старість зазирне в очі.

Якщо чесно, роботи я не полишав. Та якось зустрів мене на сходах начальник, дуже здивувався й каже:

— Невже, Юрасику, ви й досі ходите на службу?

— Та ні, — кажу, — вже їжджу. До нас маршрутку пустили. Сім літ писали по інстанціях...

— Я не про те. Хіба вам не сказали, що вас давно скоротили?

А мені й справді ніхто про це анічичирк. У нас делікатні люди, а може, їм не до того, бо, правду мовити, наш «Ніпроміст» давно хочуть об’єднати із чимсь. Слово на «ато» закінчується. Ні, ні, не НАТО. І кожен міркує про власну долю.

Я вже декілька останніх місяців не одержував платні. Думав: мабуть, нарешті почалися очікувані реформи. Аж он воно що — зняли з роботи! Скоротили, щоправда, з найкращою метою — «для інтенсифікації праці». Так, виявляється, було сказано в наказі. Відчув, що страждаю за великі Ідеї. Не писав анонімок, не посилався на малих діток. А навіщо? Що б то був за поступ у державі, якби його могли зупинити діти?

Пішов влаштовуватися на сусідню вулицю — в офіс до знайомого. Кадровик уже й руку потиснув, а потім знічев’я запитав, чи маю родичів. Я ж круглий сирота, але маю брата, живе за «Океаном». Про це й повідомив.

— За океаном? Добре, дуже добре, — зі ще більшою приязню сказав кадровик. А далі ніби про щось дуже смішне:

— А чому ж ви отак, без нічого прийшли? Тобто маю на увазі... Маруняк, що я маю на увазі? — гукнув він у бік сусіднього кабінету.

— Ви маєте на увазі вірчі грамоти, — почулося звідти.

— Ідіть додому, подумайте, — приязно сказав на прощання кадровик. — Ми повідомимо.

Я думав три дні. На четвертий повідомили: вільних місць немає.

Заходив у «Сервіс» на розі. Там, почувши про мою рідню, відразу заговорили про «вступні», якщо згоден пришивати ґудзики до верхнього одягу та прасувати натільну білизну. Про «вступні» я не зрозумів. «На превеликий жаль, фахівці вашого профілю...» — сказали мені, і я пішов далі шукати роботодавців, які погодилися б узяти мене хоча б тимчасово, бодай браму стерегти. Стаж тим часом рвався на шмати. Подався в інший район. І з першого ж підходу прийняли. Інший народ, не наші бюрократи, хабарники й дерії. Щоправда, найнявся не бозна-куди — чистити сміттєпроводи. До речі, і тут про рідню запитували. І чого вона так усіх цікавить? Ніби я для неї про місце клопочу. Так і так, кажу завчено, брата маю, живе — як від вас — перед «Океаном».

— А чому ви на цьому наголошуєте? — суворо запитав кадровик.

— На чому?

— Ну, що «перед океаном»? Він що — у Бельгії, Франції, Португалії?

— Та ви що, — дивуюся з такого ходу думок. — Як їхати тролейбусом із «Південного», то остання зупинка перед магазином «Океан». Отам на дев’ятому поверсі й живе.

— Чудово! — якось нездорово посміхнувся кадровик. — Приходьте на сьому ранку. Інструмент ваш!

І все...

Без тяганини. Отакі б роботодавці скрізь! А то стаж гавкнув.

Версія для друку          До списку статтей
  • Сміхолики

Леонід КЕСЕЛЬ.

с. Миколаївка Перша

Близнюківського району

Харківської області.

Їдуть молодята повз аптеку. Бачать емблему: змія обкрутилась навколо чаші.

— Дивись, дивись, Галю! — раптом гукає майбутній зять. — Наче твоя мати з бокала морозиво їсть...

* * *

Об’ява в їдальні:

«Шановні відвідувачі, не кидайте котлети та сосиски під стіл. Адміністрація вже трьох котів до ветеринара завезла».

 

— Яєшню шкода!

Мал. А. Василенка.

— Догавкалась Моська! Казали ж їй: не гавкай на Слонів!

Мал. В. Зелінського.

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове