Наша пошта

• Позиція

Портрет

Еміль ДУБРОВ.

ЗА ЦИХ кілька днів так, даруйте, задовбав той «безвіз», що хоч плач! Та ще й Петро Олексійович своїми промовами розтривожив старі рани так, що «мені знову захотілося в Париж...». Як у тому радянському анекдоті:

— А що, вам пощастило побувати в Парижі?

— Та що ви, ні! Просто мені вже раз хотілося!

Отак і це! Нічого не маю, справа хороша, але не можна з цього робити піар-акцію довжиною сотні кілометрів і десятки годин, від якої вже починає нудити!

Пряма мова Президента:

«Сьогодні кожен українець може випити фантастичної кави в Братиславі, полетіти лоукостом у Варшаву, відвідати Віденську оперу...»

Кожен українець!

Деякий шок, і запитання самому собі: «Цікаво... Петро Олексійович хоч знає, Президентом якої країни він є? Знає, що, згідно зі статистичними даними, 80% «його народу» живе за межею бідності?».

Хоча, чого там... Місячної пенсії на «фантастичну каву в Братиславі», можливо, й вистачить, от тільки дістатися б туди. А з Віденською оперою доведеться почекати до жовтня... Коли підвищать!

І вкотре згадую слова воістину великої українки Ліни Костенко, сказані в її творі «Записки українського самашедшого», виданому ще в грудні 2010 року:

«Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава і найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії».

Чом не портрет нинішньої влади?