Наша пошта

• Людина та її справа

Понад півстоліття жертовно на посту

Ольга ВЕРБ’ЯНА.

м. Рогатин

Івано-Франківської області.

НАПЕРЕДОДНІ Дня медика вирішила звернутись у Букачівську міську лікарню, щоб порадили, історія якого працівника зацікавила б читачів. «Поспілкуйтесь із нашою операційною медсестрою Ярославою Кузик, — мовив у слухавку головний лікар Зеновій Кучинський. — Ця людина вартує того, щоб про неї написали. Таких професіоналів, як вона, нині мало». Познайомившись із Ярославою Михайлівною, дізналася, що в серпні минає 62 роки, відколи вона вперше переступила поріг медзакладу, який став для неї рідною домівкою.

Спочатку рік пропрацювала черговою медсестрою, відтак — операційною. Нині Ярославі Михайлівні 80, але її руки досі спритно роблять перев’язку. Не обходиться без відданої працівниці й жодна операція, адже вона уміло підготує все необхідне і злагоджено співпрацює з лікарями. Навіть коли Ярослава Михайлівна у відпустці, до оселі жінки часто навідуються люди: хто на перев’язку, а хто за порадою. Знають, що вона ніколи не відмовить. Бо безмежно любить обраний фах.

А розпочалось усе далекого 1952-го. Тоді юна Ярослава закінчила Ланівську семирічку, що в Пустомитівському районі Львівщини. «Пригадую, з подружкою роздумували, яку професію обрати. Сусідка порадила медицину. Загорілися ідеєю, поїхали в обласний центр подавати документи», — розповідає Ярослава Михайлівна. То були важкі часи: післявоєнне село ледь-ледь зводило кінці з кінцями, хліб за купони… Але, незважаючи на труднощі, у дівчат усе вдавалося. «Ми прагнули чогось навчитися, тож буквально днювали й ночували в лікарні, бо чого варта теорія без хорошої практики», — зауважує Ярослава Кузик.

Після Нестерівського медучилища її направили в Букачівці. Роботи було багато — по кілька операцій на день, деякі тривали й до ранку. Навіть якщо завершувались о п’ятій, то вже близько дев’ятої Ярослава Михайлівна була на робочому посту: знову готувала операційну, інструменти. Не злічити скільком людям вдалось допомогти! Вона ж не лише працювала в унісон із хірургами, а й опікувалася хворими згодом, роблячи перев’язки.

Професія забирала багато часу, але жінка завжди знаходила його й для сім’ї, намагалась бути дбайливою дружиною, матір’ю. А її відданість фахові передалась генетично, надихнувши молоде покоління Кузиків створити власну «династію» медиків. Коли наша героїня розповідає про дітей та онуків, відчувається, як вона ними пишається. Щось схоже простежую і у розмові про практикантів, котрі освоювали ази благородної справи під крилом тямущого наставника. Сьогодні вони часто телефонують Ярославі Михайлівні з різних куточків України, висловлюючи вдячність за добру науку.

Втім, час бере своє. Жінка не раз задумувала полишити роботу й піти на заслужений відпочинок, проте лікарняна родина не відпускає: важко знайти заміну такій людяній та розумній порадниці. А те, що серце Ярослави Кузик палає винятковою любов’ю до людей, помічаю і під час нашої розмови про реформу в медицині, важливість відкриття онкодиспансеру в Києві, про закупівлю необхідного обладнання для оперування новонароджених чи учасників АТО… І навіть отримуючи мізерну пенсію, жінка зізнається: ніколи б не змінила свого життя, бо подарувало на її шляху багато хороших людей і справу, до якої лежить серце.

На фото з сімейного архіву: Ярослава Михайлівна Кузик.