Заручники прогресу

 Василь Білицький.

Об’єкт «Укриття-2» над четвертим енергоблоком ЧАЕС проблем із його безпекою не вирішує.

Передтравневі дні 1986 року навіки закарбувалися в пам’яті не тільки персоналу Чорнобильської АЕС і жителям міста-супутника Прип’ять, не лише українським та білоруським поліщукам, а й усій країні сумною звісткою. Йдеться про катастрофу на четвертому реакторі станції.

Відомо, що за часів гегемонії – «доженемо й переженемо» — було передбачено спорудження на промисловій площадці Чорнобиля восьми реакторів-мільйонників типу РБМК. Відтак на момент аварії 5-й і 6-й енергоблоки перебували на стадії завершального будівництва, з яких 5-й мав 90-відсоткову готовність та планувався до здачі в експлуатацію наприкінці 1986 року. Не було меж пихатості та хвастощам тодішніх керманичів країни перед регулярними делегаціями «капіталістів». Ще б пак – український атомний первісток з перспективою у вісім мільйонів. Де ви в світі таке побачите?! «Радянське – значить краще!». Водночас розсекречені і оприлюднені вже в наші дні документи всезнаючого КДБ СРСР підтверджують повну обізнаність секретаріату ЦК КПРС щодо серйозних проектних прорахунків в реакторі типу РБМК та вражаючу недосконалість цих реакторів з великою вірогідністю в них аварійних ситуацій. Проте офіційно, всупереч правді, моральності і при повній безвідповідальності, Академія Наук СРС, керована А. Алєксандровим, розгорнула шалену пропаганду РБМК на АЕС як об’єктів, цілковито безпечних. Тому серед персоналу атомних станцій і склалось враження неможливості в принципі позаштатної ситуації на даних типах реакторів.

За останні три десятиліття всуціль заангажована риторика атомного лобі аж ніяк не змінилась, лиш стала значно агресивнішою. Без сумніву, про кричущі недоліки і більш сучасних реакторів типу ВВЕР, працюючих нині на усіх наших атомних станціях, чудово поінформовані сьогоднішні керманичі, одначе меркантильний інтерес знов і знов бере верх над здоровим глуздом, а з офіційних рупорів, як і в минулі 80-і, ми чуємо тільки атомні бравади. Більш того, про технологічну невідповідність ядерних реакторів нормам безпеки постійно наголошували і наголошують в своїх наукових працях всесвітньо визнані дослідники О.В.Яблоков, Є.Я.Симонов, В.І.Комаров, інші шановані вчені. Як стверджує у своїх працях державний інспектор по ядерній безпеці колишнього СРСР Євген Якович Симонов: «З кожного енергоблоку через вентиляційні труби і «щілини» в системах локалізації постійно викидається криптон – 85, інші радіонукліди та аерозолі, а з систем зливу дебалансних вод скидається в ґрунтові води радіоактивний тритій, які на сьогодні не можуть затримуватися фільтрами очистки жодної АЕС». І далі мовою оригіналу: «В 1958 году Андрей Сахаров предсказал, что атмосферные испытания бомб мощностью 50 мегатонн повлекут за собой смерть от полумиллиона до миллиона человек по всему миру. Сахаров предвидел сделанные десятилетия спустя доктором Абрамом Петкау из Atomik Energi of Canada, Ltd, открытия, касающиеся смертоносного воздействия поглощенных с пищей продуктов ядерного деления, содержащихся в дозах, фактически не поддающихся обнаружению штатными средствами для контроля радиоактивности. Ныне взамен взрывов атомных бомб генерирование «незаметной» радиоктивности постоянно выполняют все АЭС». Про невизначеність до кінця впливу малих доз радіації на живі організми та їх непередбачувані наслідки також постійно наголошував видатний біолог світового масштабу академік АН України А.М.Гродзинський. Лиш додам, що за свідченням провідних міжнародних вчених радіонукліди неприродного походження, тобто синтезовані в ядерному реакторі і особливо тритій, вже давно заполонили природне середовище практично на усій поверхні земної кулі.

 Аварія ж на ЧАЕС вкотре підтвердила застереження фахівців і показала всю вразливість та згубність нестримної ядерної експансії в її «мирних» одежах, нав’язаної суспільству військово-атомним і промисловим комплексом. Вочевидь, тодішнім партноменклатурним бонзам було що приховувати від людства. Адже тільки з часом стало відомо, що за масштабами радіоактивних викидів у навколишнє середовище Чорнобиль - це як мінімум в 100 разів більше забруднення, ніж ядерне бомбардування японських міст Хіросіма і Нагасакі у серпні 1945 року. Радіоактивні осади після Чорнобиля вразили майже три мільярди людей. У багатьох європейських країнах дуже значні території були забруднені радіоактивними нуклідами. Вперше у своєму цивілізаційному розвитку людство опинилося перед загрозою самознищення не під час військового протистояння, а в результаті зіткнення з нібито абсолютно «мирним атомом». За словами М.Горбачова, Чорнобиль обійшовся СРСР в 24 млрд. доларів США. Хоча при більш прискіпливих підрахунках спеціалісти називають дещо іншу суму - 358 млрд., що певно і стало однією із причин фінансового краху СРСР. Теперішня ж розкрадена і наскрізь корумпована Україна наступний Чорнобиль уже не витримає, він просто зітре її з мапи Землі. «Наслідки Чорнобильського техногенного катаклізму,- заявив нещодавно в одному із інтерв’ю теперішній гендиректор ДСП «Чорнобильська АЕС» І.І.Граматкін, — ми будемо долати ще не одну сотню років». Додам, що за твердженнями фахівців, розібрати і дістати необхідно буде сотні тисяч тон високорадіоактивного сміття, залізобетонних конструкцій, трубопроводів, так звану «слонову ногу», іншого технологічного обладнання зі вмістом плутонію та урану-235, період напіврозпаду яких становить більше 2,5 тисяч років. Але головне при цьому, що донині відсутні технічні розробки заходів стосовно вилучення вмісту 4-го енергоблоку, бо навіть закордонні роботи працювати там не можуть. Тому пафосне подання нам 36-тисячотонного конфайнменту (арки) над об’єктом «Укриття-2» зовсім не означає вирішення повного переліку дуже складних, надзвичайно трудомістких і вкрай затратних післячорнобильських проблем. Орієнтовна ціна такого «задоволення» сягає за 100 млрд. доларів. Вдумайтесь, нині живущі, що ми залишаємо прийдешнім поколінням…

 Проте наші навколоатомні чиновники і урядовці напрочуд швидко забули про сотні жертв, тисячі скалічені доль, про мертві міста і села, над якими, як писала Ліна Костенко «лелека…нікому діток не несе». 50-тисячного міста Прип’ять ніби і не було. Тільки вражаюча людську свідомість мертва тиша та «рижий чорнобильський ліс»…

Варто відзначити, що Чорнобиль став найбільшою, проте аж ніяк не першою катастрофою подібного рівня, влаштованою людству далеко не дружелюбним атомом. Світ вже знав про масштабні ядерні інциденти на АЕС Вюргенсен 1972 року в Німеччині, Браун Фері 1975 року та Три-Майл-Айленд 1979 року в США, Такаймура 1999 року в Японії, Пакша 2003 року в Угорщині, хоча найвиразніше запам’ятались моторошні відеосюжети зі зруйнованими вибухом реакторами на японській «Фукусімі Даічі-1» в 2011 році. У такий спосіб матінка-природа вже в котре спонукає нас, недоумкуватих і безвідповідальних споживачів, замислитись врешті-решт про наслідки нашого ядерного «ренесансу» та попереджає про неминучість ще більшого лиха. З усього переліку так званих нештатних ситуацій тут наведені лише найпомітніші, яких просто неможливо було приховати. Інформацію ж про десятки і сотні аварій меншого рівня атомники разом з зацікавленими урядовими структурами та МАГАТЕ банально замовчали. А втім «ядерний реактор будь-якої конструкції, — як писав Юрій Щербак у відомій документальній повісті «Чорнобиль», — експлуатований в будь-якій країні, є вибухонебезпечним об’єктом – атомною бомбою уповільненої дії. Бо бог не видає охоронних грамот на жоден ядерний реактор на Землі».

 Без сумніву, в пору високих комп’ютерних новацій і всесвітнього павутиння вже важко приховати технологічні недоробки та прорахунки. Тому світова атомна індустрія все більше і більше зазнає нищівної поразки.

В цьому сенсі доцільніше говорити навіть не про все жорсткіші міжнародні норми і правила щодо ядерного синтезу, а про роками набутий досвід і ще більше усвідомлення суспільством тієї халепи, в яку нас втягли діячі від атому. Як приклад: відразу після Чорнобиля Італія взагалі зупинила всі свої АЕС. Натомість протягом 8 років планує інвестувати 180 млрд. євро у розвиток відновлювальних джерел енергії і до 2024 року довести рівень споживання її до більш ніж 24%. Франція продовжила роботу двох реакторів, натомість зупинила одинадцять. Президент Франсуа Олланд пообіцяв скоротити частку ядерної енергії з сьогоднішніх 75% до 50% в 2025 році, і французи доволі активно втілюють національну програму з альтернативної енергетики. Німеччина продовжила роботу шести, проте зупинила дев’ятнадцять, а до 2022 року заглушить всі свої реактори. До речі, в Німеччині частка відновлювальної енергії в загальному енергетичному балансі вже сьогодні складає більше 30%, а в 2020 році вона буде становити 38% . Швейцарія запланувала до 2034 року вивести з експлуатації всі атомні реактори. Діючий уряд Бельгії підтвердив, що до 2025 року на території країни всі АЕС будуть поетапно зупинені. Нідерланди закривають свій єдиний реактор до 2033 року. Всі, окрім одного з шістнадцяти британських реакторів, будуть виведені з експлуатації до 2023 року. Загальні збори Народної партії Польщі підтримали резолюцію, якою вимагають від уряду відмовитися від планів спорудження атомної електростанції в країні. «Всі кошти, виділені на атомну енергетику, мають бути витрачені на розвиток джерел відновлювальної енергії», — йдеться в резолюції. Цікаво, що в такій енергоємній країні як США до 2035 року частка відновлювальної енергетики сягне 31% . Вперше за останні рік і два місяці з п’ятдесяти наявних в Японії атомних реакторів не залишилось жодного діючого. Останній працюючий — це четвертий енергоблок на АЕС «Оі» — зупиняють для шестимісячної профілактики. Нагадаю, що після аварії на АЕС «Фукусіма-1» в березні 2011 року вже за 12 місяців, в травні 2012- го, для проведення перевірок були заглушені всі п’ятдесят японських реакторів. Принагідно зазначу, що в Країні Сонця, що сходить, для об’єктивного інформування жителів населених пунктів навколо атомних станцій діють три незалежні системи радіаційного контролю: державна, муніципальна і відомча (АЕС). В нашому випадку не діє, за великим рахунком, жодна з перелічених систем.

Та все це за кордоном. У нас же все з точністю до навпаки. В 2010 році Держкомітет з ядерного регулювання України (ДІЯРУ) разом з НАЕК «Енергоатом» потай від громадськості продовжив термін експлуатації першого та другого енергоблоків Рівненської АЕС (які на той час вже відпрацювали свій проектний тридцятилітній термін) на цілих 20 років відповідно до кінця 2030 та 2031 років. Термін експлуатації першого енергоблоку Південно-Української АЕС збіг в кінці 2012 року, про що і засвідчив керівник НАЕК пан Ю. Недашковський в журналі «Енергоатом України» (№2 за 2011 рік, стор. 4). Одначе ДІЯРУ разом з НАЕК цілком свідомо і по факту незаконно продовжували його експлуатацію майже до кінця 2013 року. Затим понадстрокову роботу цього реактора, звісно, «протягли» ще на 10 років, до 2023 року. І це при тому, що ріка Південний Буг, водою якої і охолоджується ПУАЕС, по течії нижче атомної станції практично знищена. Тепер Буг через брак води вже кілька місяців на рік не біжить до Чорного моря. Натомість солона морська вода по руслу річки піднімається до самої АЕС. Як наслідок, щорічно один з трьох реакторів ПУАЕС в весняно-літні місяці не працює, бо його просто нічим охолоджувати. Вкотре спостерігаємо повну відсутність логіки в діях відповідальних за чергове гвалтування довкілля.

 Але ж театр абсурду продовжується. В багатостраждальні будівельні конструкції третього та четвертого енергоблоків Хмельницької АЕС неодноразово хотіли «упхнути» російську начинку, таку, як і на усіх атомних станціях в країні, правда, дещо удосконалену. Та вона навіть теоретично не могла розміститися в збудованих ще за радянських часів корпусах. Нарешті Верховна Рада України поклала край цій безглуздій витівці, прийнявши відповідну Постанову. Одначе, декому з чиновників не терпиться таки добудувати горезвісні енергоблоки. Як немовби «альтернатива», силоміць проштовхується маячна ідея укласти договір на добудову отих злощасних блоків з начебто незалежною чеською фірмою «Skoda JS a.s.» , хоча, як стверджують експерти, даним підприємством з 2004 року володіє російський холдинг «Обьединённые машиностроительные заводы», засновником якого в свою чергу є російський «Газпромбанк». Відповідно, ніякої диверсифікації вітчизняної енергетики при цьому не відбудеться, бо обладнання те ж саме – ВВЕРівське, тобто російське. Це тільки політико-технічний аспект проблеми, хоча не менш важливими є і природоохоронні питання. Через катастрофічну нестачу води в річці Горинь, у верхів’ ї якої і розташована ХАЕС, будувати нові блоки, не руйнуючи при цьому всю екосистему Горині, просто неможливо.

 Що ж в цей час діється на Запорізькій АЕС? Тридцятирічний термін експлуатації першого і другого енергоблоків закінчився відповідно в кінці 2014 та на початку 2015 років. Але ж наші дотепні атомники продовжили їх незаконну роботу ще на цілий рік, як, до речі, зробили і на решті вітчизняних АЕС. І пояснюють це якимось не таким пуском енергоблоків в далекі 80-і роки та нібито не дійсною, а віртуальною їх експлуатацією на протязі першого року. Зрозуміло, у 2011 році Президент НАЕК, так беззастережно висловлюючись в своєму відомчому журналі, не міг передбачити, що усього за кілька років йому доведеться «вішати локшину» всій країні щодо дати початку експлуатації енергоблоків аж через рік після їх фізичного пуску та під’єднання до загальної енергосистеми. Либонь ці пани і дітей своїх реєструють за рік після народження, коли ті вже самостійно бігають і навіть щось зрозуміле говорять. Щонайменше дивно чути подібні нісенітниці від нібито солідних мужів. Потому, хоч і з запізненням на цілий рік, перший і другий енергоблоки ЗАЕС таки були призупинені, щоби восени 2016 року увімкнути їм разом зелене світло ще на 10 літ, а нам усім натомість дати додатковий привід для зовсім не безпідставного хвилювання.

 А ще ж існує проблема відпрацьованого ядерного палива. Єдине на усьому пострадянському просторі сухе сховище відпрацьованого ядерного палива (ССВЯП) розташоване просто неба на Запоріжжі. Рішенням №2 від 11.07.2001 року Енергодарська міськрада дала згоду на дослідно-промислову експлуатацію даного комплексу тільки на один рік, тобто не довше 11.07.2002 року. Та, завдячуючи вмілим маніпуляціям, з того часу і дотепер атомне відомство неухильно збільшує його об’єм. Поки що з 380 запроектованих контейнерів у ССВЯП встановлено 133. А з урахуванням ваги ядерного палива (в одному контейнері 37 тон), його на промплощадці ЗАЕС уже майже 5000 тон. По завершенню ж проектного терміну експлуатації сховища (якщо з ним до того часу, не дай боже, нічого не трапиться) кількість відпрацьованого палива становитиме більше 14000 тон. Зважаючи ж, що воююча з нами Росія може відмовитися приймати на переробку ВЯП з українських АЕС ( і це цілком вірогідно), в Енергодарі може з’явиться відпрацьоване паливо з усіх наших атомних станцій. Таку можливість зовсім не виключає керівництво ДП НАЕК «Енергоатом». Для густонаселеного регіону — перспектива не зовсім приємна. От тільки нікому в світі, в тому числі і атомним світилам, невідомо, що буде з цим радіоактивним мотлохом після закінчення 50-ти проектних років його зберігання: чи можна буде контейнери кудись транспортувати і чи не залишиться ненароком цей смертельний бруд довічно у Водянських кучугурах. Для порівняння уявімо собі, що продукти нашої фізіологічної життєдіяльності ми не відправляємо для переробки на станції аерації чи очисні споруди, а складуємо їх у власних помешканнях. Уявили?... За схожим сценарієм діє ще з радянських часів наш (і світовий також) ядерно-енергетичний комплекс. Тільки на противагу звичайним нечистотам АЕСовські наділені невидимою і зовсім невідчутною, проте радіаційно — уразливою щодо всяк сущого властивістю. Разом з тим кожен контейнер з відпрацьованим лише на 2% ядерним паливом, як свідчить член-кореспондент АН СРСР В.А.Сидоренко, за збігом певних обставин може становити ще більшу небезпеку, ніж працюючі енергоблоки саме за відсутністю в сховищі найелементарніших систем захисту від ланцюгової ядерної реакції.

 Відомо також, що ще в 2013 році Росія повинна була розпочати повернення відпрацьованого палива з українських АЕС. Тоді вирішення даної проблеми перенесли до 2018 року. Але ж, вірніше за все, і в 2018 році не будуть збудовані українські сховища (що на території Чорнобильської зони) ні під перероблене паливо, яке повернеться з Росії, ні централізоване (ЦСВЯП) під відпрацьоване паливо зі своїх АЕС. Проте, як і колись, маємо безліч усіляких сурмачів, що повсякчасно сповіщають нам про цілковиту безпеку і, головне, дешевизну атомної енергії. В цьому сенсі, наприклад, коефіцієнт корисної дії (ККД), як для техніки, мав би в ідеалі становити 1. Для порівняння: ККД теплової енергетики доходить до 0,65-0,7, натомість атомна має лише 0,3. Виходить, атомники не електрику виробляють, а банально підігрівають довкілля і нас з вами. Умовно кажучи, з шести працюючих сьогодні на Запорізькій АЕС енергоблоків тільки два націлені на виробництво електроенергії, решта ж чотири слугують за примітивні «буржуйки». Дійсно, як в царстві хмурого Аіда. А скільки при цьому гонору! Це ще і тому, що всі наші ядерні реактори проектувались в середині минулого століття з використанням більш архаїчних наукових і технологічних досягнень. В давно минулу доекологічну епоху атомні станції тільки і споруджували заради виробництва плутонію для атомних бомб, незважаючи при цьому на безпеку і, що зовсім дивно, економічну доцільність такого будівництва. Чим сьогодні по суті і займається Російська Федерація, видаляючи з нашого палива необхідний їй плутоній, а на кожну завезену тону ВЯП повертатиме нам з 2018 року 2200 т високоактивних ядерних відходів. Враховуючи, що українські АЕС щорічно виробляють приблизно 150 т ВЯП, страшно навіть подумати, яку кількість радіоактивних відходів ми залишимо на згадку, як «відкладене рішення», нашим нащадкам. І це ще не все. «Строк самоокупності одного реактора, — зазначає академік А.В.Яблоков, — становить більше 18 років». Тобто тільки через 18-20 років атомний блок відпрацює кошти, вкладені в його будівництво і експлуатацію, та нарешті почне давати якийсь прибуток. В даний розрахунок навіть не входить вартість ядерного палива і вартість його утилізації. Останнє ж становить просто неймовірні затрати! Ми самі маємо думати про власне сьогодення і майбуття. Тому, що стосовно осмислення смертельної небезпеки, а відтак протидії атомній експансії, всі ми поки-що заслуговуємо на тверду двійку. Врешті-решт повинен же колись відродитись наш природний інстинкт до самозбереження. Не будьмо боягузами і постійно маємо вимагати адекватної реакції та зважених дій від представників будь-якої владної структури на усіх рівнях, від тих, хто так чи інакше утримується за наші з вами податки. Бо тільки за умови презирливо-зневажливого ставлення до усякого чиновництва з боку громадськості, останні змушені будуть порядно виконувати свої обов’язки. Ми ж, відповідно, збережемо свою гідність і країну.