Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Із хроніки наших днів

Нічна хвороба

Вероніка КАНТО.

м. Євпаторія. Крим.

Перебудовонька-розбудовонька пронеслась нашим селом, наче тайфун над Південно-Східною Азією. У телевізійних новинах сам на власні очі той армагеддон бачив.

Кошмар — і царство йому небесне! Стихія, словом! А у нас, у Великих Штанцях, — теж ніби як відлунило! Тільки іншим побитом. Соціально-економічним! Але так само широко і ґрунтовно. Ні поросяти на фермі, ні курки, ні гуски у пташниках не зосталось. Від корів самі ріжки та ратиці лишились. Та ще налигачі, немов коси дівочі, розтріпані. І у тракторних таборах хіба що недорозкручений тракторець іще допотопного року випуску в чагарях десь приховався.

То колись усе було державне, колгоспне, а тепер — роздержавлення... Єдиним фронтом по всіх флангах наступає. За начальством, щоправда, не встигнеш: у них усе раніш було охоплено і поділено, згідно із «табелем про ранги». Коней, корів, бичків, поросяток продали. Грошики поділили. Один чмихало-тракторець голові селищної ради дістався, другий — колишньому бригадиру тракторної бригади, легкову машину і ще один тракторець презентували голові колгоспу. Довелося сяку-таку техніку і в район перекинути. Але і ми, рядові, не дрімали. Те, що не змогло їхати самостійно, розкрутили і здали на брухт...

А оце, дивлюся, мій сусіда новий сарайчик будує. А цегла якась не нова. Та й за які кошти він би її привіз? Роботи, а отже, і зарплати, ні в кого немає. Коли це, тільки-но трішки посутеніло, чую: стук, стук, стук... Що воно таке? Прислухався: звук звідти, де колись колгоспні приміщення були, іде. «Ага! — зрозумів. — Люди працюють». Узяв молоток, візок і собі поїхав на той звук.

Чим ближче наближаюся до колгоспного подвір’я, тим голосніше лунає стукіт. Про всяк випадок заховав свій транспорт у бур’янах і потихеньку підкрадаюся ближче.

Місяць у повні світить, тож видно добре. Бачу: робота іде на повну котушку — синок сусідів цеглу зі стіни корівника вибиває і на візок складає, сусід на даху шиферину знімає. Хотів зненацька гукнути: «А ти що тут робиш?!». А потім передумав. Ну злякається сусід, розіб’ється якась шиферина, але ж, зрештою, він мене впізнає і пошле під три чорти. Справу свою він все одно не кине, а доведе до кінця, збудує те, що спланував. А шиферина марно пропаде. Краще і я потихеньку біля протилежної стіни прилаштуюсь. У мене ж немає курника. В сарайчику лише одна корова поміщається, а іншій худобині ніде й притулитися. Роботи катма, грошей і поготів, тож на те, що цегли куплю, сподіватися нічого. А яєчко у господарстві ніколи не завадить. Та й курочка якась до борщу смакуватиме.

Тільки-но я взявся до справи, як метрів за десять од мене ще один такий розумник примостився. Зацюкав-загрюкав чимсь. Невдовзі чую і навпроти почав хтось гупати. Який уже тут нічний відпочинок? Доки подрімаєш годинку чи дві, вже й стіни не залишиться. Сарай, щоправда, не один у колгоспі. Але ж і ми працюємо вправно, дружно і по-ударному. Оце пішла вже п’ята ніч, як не сплю. Ото вдень перекуняю на лікті, як сова на гілці, а вночі за візок — і до залишків ферми. Хіба ж я гірший за сусіда, чи що?

А втім, тут інша пристрасть може вчепитись. Як не буде, припустімо, чого ночами «роздержавлювати», то чи не спокуситься, бува, ота «толока» на мій новенький курничок? Цим бузувірам що роздержавлювати, що розкуркулювати — один біс. Нічна хвороба, знаєте, — справа заразлива! Наповал людей косить...