Архів
Вівторок,
14 березня 2017 року

№ 20 (19465)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Соняшник
  • За рубежем
Brexit невідворотний

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Очікується, що вже сьогодні має бути офіційно розпочато процедуру виходу країни з ЄС.

Докладніше...
Справжня війна слів

НІДЕРЛАНДИ. Голландська влада не пустила до країни турецьких чиновників-високопосадовців.

Докладніше...
Наземні служби вимагають доплати

НІМЕЧЧИНА. Страйки паралізували роботу аеропортів Берліна.

Докладніше...
Ще й як доторканний

ПІВДЕННА КОРЕЯ. Президента країни відсторонено від влади через корупційний скандал.

Докладніше...
Західні райони звільнено

ІРАК повернув собі близько третини території на правому березі Мосула.

Докладніше...
Такі собі вибори

ГРУЗІЯ. В самопроголошеній Абхазії відбулися «вибори» в «парламент».

Докладніше...
Діти на війні

СИРІЯ. В ЮНІСЕФ повідомили про рекордне число жертв серед дітей у країні.

Докладніше...
Обійшлося без жертв

ЯПОНІЯ. На північному сході стався землетрус магнітудою 5,3.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Людина та її справа

Друга родина «доктора Ватсона»

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

На фото із сімейного архіву: Петро Мурга (у центрі ліворуч) разом із бійцями 79-ї медроти в хвилини перепочинку.

Хірург Петро Юлійович Мурга був призваний у зону АТО навесні 2014-го. Відслуживши понад рік, «док-тор Ватсон» — такий у нього позивний — демобілізувався. Той період збагатив лікаря досвідом, міцною армійською дружбою.

ПЕТРО хотів стати хірургом з дитинства. Крові, каже, не боявся ніколи. Але острах перед першими операціями все-таки був. Адже треба різати «по живому» так, щоб хворому допомогти, а не зашкодити. Після закінчення вишу в 2004-му — інтернатура, потім практика в хірургічному відділенні Іванківської ЦРЛ: санітарні, сестринські обов’язки, робота помічником лікаря. Згодом два роки клінічної ординатури на кафедрі хірургії в медінституті. Паралельно — набуття досвіду в київській міській клінічній лікарні №4 Солом’янського району.

Закінчивши ординатуру, три роки працював у Міністерстві охорони здоров’я України: головним спеціалістом відділу супроводу державних та міжнародних програм, згодом — відділу протидії туберкульозу. Але незабаром зрозумів, що паперова робота не для нього. Став до роботи у Київській обласній лікарні.

...У медроті, куди його після призову зарахували старшим ординатором операційного відділення, довелося не лише оперувати, а й бути санітаром, фельдшером, санінструктором, психологом, кухарем, стрільцем. На війні, каже Петро, медик — професія багатопланова. На військовому полігоні неподалік Житомира він і його колеги дізнавалися про особливості роботи у фронтових умовах, опановували військову хірургію. Побут був спартанський: спали на бетонній підлозі в казармах, іноді — в медичних автомобілях. З харчів попервах мали тільки те, що взяли із собою з дому. На обід медрота ходила в їдальню, але сніданки та вечері треба було роздобувати самим. Щось купували в магазині, готували їжу на вогнищі.

Подібні умови чекали на них і в зоні бойових дій на Донбасі, куди перекинули їхню медроту. Трасу Маріуполь — Донецьк охороняло кілька блокпостів. Їх і обслуговували медики, рятуючи поранених.

Що таке справжня війна, Петро зі своїми колегами відчув неподалік міста Амвросіївка та населених пунктів Слов’янськ, Дмитрівка, Краматорськ, Краснопартизанськ Луганської області й біля Сонцевого — Донецької. Тут випало вперше в житті побачити мінно-розривні травми, вогнепальні переломи, оперувати в непристосованих приміщеннях — землянках, бліндажах, сільських хатах чи й просто неба, неподалік поля, де розривалися гранати, тривали обстріли «градів». Аби врятувати життя пораненому, рішення треба було приймати негайно, що зазвичай у мирних умовах не дозволялося: в лікарні перед оперативним втручанням спершу збирався медичний консиліум.

Лікарськими препаратами роту забезпечували. Щоправда, зберігалися вони в одній «точці», до якої було далеченько. Тому найнеобхідніше Петро тримав під рукою, адже часто від надання допомоги у перші п’ять хвилин після поранення залежить життя бійця. Пересувались у зоні бойових дій в основному на стареньких автомобілях «швидкої допомоги». Іноді чіпляли такий транспорт до «бетеера», аби довезти тяжкопоранених до населеного пункту, де є хірургічне відділення. У гіршому випадку — хоча б доставити такий «кортеж» до найближчої лісосмуги, яку не обстрілювали. Часом такий шлях долали під кулями, покладаючись на щасливу долю. Саме такою вона була у «доктора Ватсона», як його називають друзі. Хоча у вічі смерті зазирнути випало не раз. Якось вертоліт із ним і тяжкими пацієнтами прицільно обстрілювали терористи: вціліли тільки завдяки пілоту-асу... І все ж під час виконання одного із завдань Петро травмував ногу. Лікаря привезли до Києва, прооперували. Коли став на ноги, повернувся до роботи в Іванківській райлікарні.

Оглядаючись назад, Петро Юлійович найбільше радіє з того, що всі, кого оперував чи надавав іншу лікарську допомогу, — вижили. Він може згадати кожного свого пораненого на ім’я та прізвище, а також за позивним.

Серед його пацієнтів-бійців зустрічалися земляки з Іванківського району. Та чи не найбільше бійців у їхній 72-й бригаді ЗСУ було з Білої Церкви. З багатьма із них лікар продовжує підтримувати дружні стосунки. Побратався з фельдшером Миколою Дутчаком, своїм помічником Іваном Кедиком, військовослужбовцями Дмитром Поляковим, Віталієм Коваленком, бійцем окремої розвідувальної роти Олександром Мондрієвським.

З теплотою згадує лікаря Євгена Вереса, з яким вирушали на службу в зону АТО з Іванкова, волонтерів-земляків, котрі забезпечували військовослужбовців їхньої бригади та медроту харчами, медикаментами, теплим одягом, побутовими речами, транспортом.

Побратими стали його другою родиною, тож на зустріч із ними поспішає за першої можливості...

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Про здорожчання
Читати
Скорочено «газові» нормативи
Читати
Запасаємось
Читати
На черзі судді та поліцейські
Читати
Недовіра керівництву
Читати
На черзі — блокада «Сбербанку»
Читати
Притягнуть до відповідальності?
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове