Архів
Вівторок,
15 листопада 2016 року

№ 100 (19432)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • Сповідь

Якби молодість знала

Любов К.

Кіровоградська область.

Дорога «Вербиченько»! Я давно зустріла осінь життя, на порозі — зима. Часто поринаю у спогади, наче гортаю сторінки книги, яку написала сама. Щось у ній гріє душу, а дещо б воліла перекроїти. Та минуле не перепишеш. Можна лише розповісти про свої помилки. Може, це вбереже від невірного кроку того, хто саме тішиться весною...

ПІСЛЯ закінчення педучилища я приїхала працювати в сільську школу. Невдовзі познайомилася з місцевим хлопцем — високим світловолосим карооким красенем. Закохалася, здалося, що почуття взаємне. Він був геологом, більшу частину року перебував у експедиціях, у село приїздив десь двічі на місяць. Які були сумні, як довго тяглися дні до побачень із ним! А зустрівшись із коханим, забувала, що існує інший світ — насолоджувалася своїм щастям. Подальше спільне життя ми не обговорювали. Я цим не переймалася — достатньо було його бачити... Та якось він приїздив у село, а мені про це не повідомив. Потім таке сталося вдруге. Я сподівалася, що коханий усе пояснить, та він мене уникав. А невдовзі від подруги дізналася, що в нього є інша. Я вірила й не вірила, аж тут селом пішов поголос про його весілля із дочкою якогось великого столичного начальника...

Одного дня, вийшовши на подвір’я хати, де винаймала кімнату, почула запальних музик, а згодом біля обійстя мого коханого зупинився весільний кортеж. Було боляче й образливо, я не могла стримати сліз. Аби заспокоїтися, поїхала додому та так і залишилася жити в рідному місті. Перевелась працювати в свою колишню школу.

А напередодні цих подій отримала черговий лист від хлопця, який служив в армії. Наше знайомство було заочне — його сестра, яка працювала зі мною в школі, дала йому мою адресу. Він писав мені півтора року — від початку служби, справляв враження серйозного й розумного, з ним було цікаво спілкуватися. Втім, через зраду коханого я так зневірилась у чоловічій порядності, що вирішила припинити листування. Та він продовжував писати, а коли невдовзі закінчився строк служби, хотів приїхати до мене для «серйозної розмови про подальші життєві плани», просив не робити спішних висновків. Та я була невблаганна: не хотіла його ні бачити, ні чути, в різкій формі відмовила, заборонила приїжджати...

Через його сестру дізналася, що моя відмова від побачення з ним глибоко вразила хлопця, зруйнувала надії. Пізніше я зрозуміла свою помилку: ображена на одну людину, я мимоволі принизила іншу. Наче так «помстилася» за зраду...

Уже минуло стільки літ, а я, згадуючи свою молодість, щораз у думках прошу вибачення в мого заочного друга. Таких щирих слів, які були в його листах, я більше не чула ні від кого, ні з ким у мене не було стільки схожих думок, поглядів, спільних інтересів. Тільки з роками зрозуміла, що він, мабуть, і був тією моєю половинкою, яку не кожному вдається відшукати. Мене вона знайшла сама, а я знехтувала подарунком долі.

Потім у моєму житті зустрічалися різні залицяльники, але все це було не те... Коли моя душа достатньо вгамувалася після пережитої зради, я вийшла заміж за колегу. Уже понад 40 років живемо із чоловіком у мирі й дружбі, та покохати його я так і не змогла. Мабуть, тому й діточок не маємо.

Відчуваю, що проґавила головне в своєму житті. Часто, «помандрувавши» у спогадах, із гіркою усмішкою подумки повторюю народну мудрість: «Якби ж то молодість знала...»

Будь ласка, «Вербиченько», якщо друкуватимеш листа, не пиши мого прізвища. Не хочу завдати болю своєму чоловікові, він на це не заслуговує.

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове