Архів
Вівторок,
8 листопада 2016 року

№ 98 (19430)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Соняшник
  • За рубежем
Розслідування злочину

ООН продовжила розслідування стосовно хімічних атак на мирне населення Сирії.

Докладніше...
Промосковський кандидат у лідерах

БОЛГАРІЯ. Відбувся перший тур президентських виборів.

Докладніше...
Узялись за нелегалів

ФРАНЦІЯ. На північному сході Парижа ліквідовано ще один стихійний табір біженців.

Докладніше...
Сила проти сили

ТУРЕЧЧИНА. У провінції Діярбакир біля будівлі управління департаменту безпеки пролунав потужний вибух.

Докладніше...
Заходи впливу

США. Конгрес розгляне питання про відтермінування ще на рік односторонніх американських санкцій проти Ірану.

Докладніше...
Із румунів — у молдовани

РУМУНІЯ. Екс-президент країни Траян Бесеску змінив громадянство на молдовське.

Докладніше...
Нова платформа співробітництва

КИТАЙ створює фонд з 10 млрд євро для інвестицій у Східну Європу.

Докладніше...
Де політика, там і корупція

ПІВДЕННА КОРЕЯ. Заарештовано двох колишніх помічників чинного президента.

Докладніше...
Не продихнути

ІНДІЯ. У Делі через смог закрилися школи.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Слава України

«Я буду завше з тобою...»

Виповнюється 80 років од дня народження Миколи Вінграновського

 

ТАКОЮ відвертою, такою безстрашною, зрештою, буває лише Правда.

Тільки Правда, гірка, не приспана державними орденами і манливими званнями зугарна вихлюпнути з глибоких потаємин душі природний і природжений біль віковічний: «Сьогодні суверенність нашого народу — це суверенність кирзових чобіт, ватяних куфайок, знекровлених рік і земель, отруєного повітря, суверенність капітальних черг і суверенність Чорнобиля».

Ця смілива відвертість, дуже зрозуміла кожному «носієві суверенності», у чиїх маєтних деклараціях якщо не прочерки, то нулі, належить одному зі славних лицарів України Миколі Вінграновському.

Микола Степанович Вінграновський — класик української літератури, видатний поет, письменник-шістдесятник, кінорежисер, сценарист, кіноактор, народився 7 листопада 1936 року в містечку Первомайськ на Миколаївщині. У 1960 р. закінчив ВДІК (Всесоюзний державний інститут кінематографії).

Автор численних поетичних та прозових збірок: «Світ без війни» (1958), «Президент» (1960), «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «Сіроманець» (1977), «Гусенятко» (1978), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Літо на Десні» (1983), «Низенько пов’язана» (1985), «В глибині дощів» (1985), «Вибрані твори» (1986), «П’ять повістей» (1987), «Любове, не прощавай!» (1996), «Чотирнадцять столиць України» (1996), «Манюня» (2003).

Як кіноактор узяв участь у створенні чотирьох художніх фільмів. Найвідоміша роль — Івана Орлюка у стрічці «Повість полум’яних літ» (1961, сценарій О. Довженка). Цей фільм отримав нагороди міжнародних фестивалів у Каннах, Лондоні та Лос-Анджелесі.

Режисерський доробок Миколи Вінграновського — п’ять художніх та вісім документальних фільмів. Був першим президентом міжнародного ПЕН-клубу. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1984), володар багатьох літературних нагород, відзнак та премій.

Помер 26 травня 2004 року в Києві.

В одному з інтерв’ю Микола Вінграновський сказав мовби про інших (а насправді про себе) коротко і крилато: «Режисер, письменник чи філософ, поет… У першу чергу — це енергія. Все на світі — енергія!»

Сказав, бо ж передовсім сам був із енергій — літературної, кінематографічної, філософської нарешті. Його називали то доспівувачем Довженка, то степовим Орфеєм (співцем), то Сварогом (богом-ковалем)... Як на мене (якось пощастило поспілкуватися з Миколою Степановичем у вузькому колі його одеських друзів і переконатись у нижческазаному), то я би радше назвав його новітнім Григорієм Сковородою, просвітителем-гуманістом, філософом, поетом.

Саме із позицій просвітника, філософа-гуманіста, знавця правдивої історії задумав Микола Степанович зняти серію документальних фільмів про історію України на основі своєї книжки «14 столиць України». Встиг зняти перших три фільми: «Чигирин — столиця Богдана Хмельницького», «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи», «Галич — столиця князя Данила Галицького»…

Після перегляду цих стрічок не одне українське серце трепетно билося, не в одне українське серце, передовсім юне, зронилися добірні зерна істинного, а не шароварного патріотизму.

Аби зрозуміти, звідки черпав духовну і мистецьку наснагу Микола Вінграновський, досить згадати його запис у щоденнику, зроблений під час навчання режисерській майстерності у Довженка в Москві: «Я щасливий, — сповідався він на сторінках щоденника. — Але чому мене тягне в рідну кохану Україну? Саме тут я зрозумів, що люблю її понад усе на світі. Україно, моя Україно, хороша ти, поетична моя Україно, спасибі за те, що частинку цієї поезії дала і мені. Я буду завжди з тобою, цілувати буду тебе, плекати, оспівувати»...

Це був радше не черговий запис про події або почуття, а Заповіт — відвертий, правдивий і довіку не зраджений.

Василь ПІДДУБНЯК.

 

Тополя

Коли засне, немов дитя шалене,

Глибоке місто неспокійним сном,

Вона приходить здалеку до мене

І шелестить до мене під вікном,

Щоб повертався я на Україну

Плугами чорнокрилими орать,

І тополята в полі поливать,

І поливати землю тополину…

Бо йдуть літа буремною ходою,

Різнити важко пустоцвіт од цвіту.

І той любов’ю повниться до світу,

Хто рідну землю має під собою…

1955 рік.

Сонет

Я встигну долюбить!

Доклясти встигну я

І встигну я до тих часів дожити,

Коли в польоті вічному Земля

Навчиться вже собою володіти.

Людина я — і день такий новий

Обов’язок святий мій наближати.

Усе для нього! Все йому віддати —

Від всіх тривог до шелесту трави.

Не буде щастя ні мені, ні люду.

Поки на світі нещаслива буде

Хоча б одна людина роботяща.

Коли не знаєш, хто ти,

з ким, для чого.

Коли в душі ні доброго, ні злого, —

Пропаща юність і життя пропаще!

1956 рік.

I є народ...

На сизих пагорбах рясне село горіє,

І сірі вітряки докрилюють свій вік.

В брунатних берегах ріка

багряна мріє,

І гай засмучений стоїть, як чоловік.

Ні лету літака, ні шурхотіння гуми,

Тут тільки я, тут я і неба тло,

І дума про народ, моя стодумна дума

Навшпиньки заглядає у чоло.

Як міниться усе! І дурень той,

хто зміни

Незмінно заміня вчорашнім днем

без змін.

Народ в путі. Та він тавра не зніме

Із тих, хто за народ являв себе взамін

І, відрізаючи живі шматки з народу,

Пророкував народові майбуть.

Та брів народ. Де бродом,

де без броду,

Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути

в буть.

Бо він народ. Бо він глагол життя.

Він зміна змін. Йому нема заміни.

Бо він один крізь весни і крізь зими

Веде свій шлях з не бути у буття.

А ми? Хто ми?

Себе ми знаєм зроду.

Чимало віддалось нас жаху в рот.

Лиш ті не віддалися, хто народу

Віддав себе і ствердив свій народ.

Ми знову є. Ми — пізні.

Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім.

Я знаю, не для тиші

Вулкани дивляться

З-під наших юних брів.

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.

Естрада, сало, космос, кавуни.

І є народ, в якого є прокляття,

Страшніші од водневої війни.

1962 рік.

 

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Куди пішла валюта?
Читати
Прогнози маловтішні
Читати
Контроль слід посилити
Читати
Уже в полі зору
Читати
Спочатку — деокупація
Читати
Не витримав брехні
Читати
Iдемо до поліцейської держави
Читати
Підвищення тільки на користь...
Читати
Проект держбюджету-2017 готовий
Читати
Торгуємо з окупованими територіями
Читати






При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове