Архів
Вівторок,
15 березня 2016 року

№ 28 (19360)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Пост здоров’я
  • За рубежем
На коні противники міграції

НІМЕЧЧИНА. На місцевих виборах святкують успіх супротивники імміграційної політики уряду.

Докладніше...
Терористична атака

ТУРЕЧЧИНА. В Анкарі — потужний теракт.

Докладніше...
Антикорупційна революція

БРАЗИЛІЯ. Жителі вийшли на наймасовішу за історію країни акцію протесту.

Докладніше...
Євроскептицизм шириться

ФІНЛЯНДІЯ. Парламент розгляне питання виходу з єврозони.

Докладніше...
Таке ось перемир’я

СИРІЯ. У провінції Ідліб знову потужні бої…

Докладніше...
Референдум за референдумом

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Шотландська національна партія готує нову кампанію за здобуття незалежності.

Докладніше...
На навколоземну орбіту

ІНДІЯ запустить у космос 25 супутників.

Докладніше...
Велика вода

США переживають рекордні за останні три десятиліття повені.

Докладніше...
Версія для друку          На головну

Козак Данило Нечай

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Луганська область.

Фото автора.

У Данила Нечая оселедець, як у старозаповітного запорожця, — довгий, що й на вухо можна накрутити. А ще за поясом у нього люлька, кілька гранат в кишенях розвантажувального жилета і ніж замість шаблі. На довершення екіпірування — автомат калібру 7,62.

КОЛИ Нечай сідає на позашляховик і мчить по розбитих мінами вулицях міста Щастя, то всі його впізнають — і свої, і чужі. Однак козака Данила не тривожить, що ворог знає його в обличчя.

— Це наша земля, — каже він, закладаючи оселедець за вухо,— нехай вони нас бояться, а не ми їх.

Більшу частину життя Нечай носив не оселедця, а модну краватку, мешкав у гарному будинку. Виростив трьох синів. Заробіток давав змогу подорожувати. І треба ж було так статися, що у 2007-му, коли він мандрував Ірландією, козацька чайка, що вийшла із запорізької Хортиці під вітрилом, причалила в бухті тамтешньої столиці. Нечай бачив, як українці із шаблями і люльками за поясом, з оселедцями на головах зійшли на берег. Вони поважно і гонорово йшли центральною вулицею Дубліна. І тоді гордість за Україну, за її минувшину так наповнила його серце, що він захотів теж відростити оселедця.

...Потрапити на передову навесні 2014-го, попри те що російські танкові бригади біля кордонів України готувалися до стрибка на Київ, було непросто — таким добровольцям, як Нечай, відмовляли в мобілізації. Мовляв, він моряк-підводник запасу, а потрібні піхотинці. Тож доля проклала йому стежку в батальйон «Айдар», де були потрібні лише його паспорт і бажання захищати Україну.

Їхня група з дев’яти чоловік, які мешкали окремо від батальйону, аби про них менше хто знав, — це пластуни, тобто розвідка при козацькому війську. Нечай в окуповані міста з хлопцями не ходив. Куди йому з такими вусами та оселедцем. Але й без цього для їхньої дев’ятки «специфічних» завдань набиралося під зав’язку. Мінували військові об’єкти у сепаратистів під носом, розвідували дислокацію бронетехніки, щоб потім передати координати нашим артилеристам, перехоплювали ворожі диверсійні групи.

Вони навчилися пересуватись у густому лісі, високій траві чи зарослих очеретом плавнях, не тріснувши гілкою й не шелеснувши листям. Нечай і досі бачить уві сні пережите наяву: як одного разу в тиші, над якою завис місяць, перший у їхній групі чіпляє розтяжку, й чека міни клацає, даючи всього 3-4 секунди на порятунок. Крик «лягай!» колишнього фермера, а нині Баті-командира, відвернув смерть. Бувало, російські радари засікали групу, і тоді міни падали за спиною просто у їхні сліди.

Росіяни — «шахтарі і трактористи» — мали все: радари, модернізовані танки й БТРи, сучасну стрілецьку зброю, вогнемети «Шмель» та гранатомети «Вампир», цифрові рації... У них же лише АКСи, по одному стволу на брата, кулемет і по кілька ручних гранат. Зв’язок — мобільними телефонами. Якось їх притисли біля самісінького російського кордону. Зав’язався бій, а у хлопців усього по три магазини. Нечай набирає номер командира, а зв’язку немає. Тоді він телефонує дружині: «Сонечко, передзвони Баті, нехай нам підкине боєкомплект...» На їхнє козацьке щастя, дружина додзвонилася.

А якось натрапили на замаскований у кущах ворожий танк. У Нечая — бронебійні, у побратима Латиша — бронебійно-запалювальні. Перезирнулись — і нумо гатити по ворожій залізяці. Спершу розвалили Т-72 по задній коток, потім підпалили його.

Їхньої групи боявся ворог. Не любив й дехто зі своїх. За що? А за те, що жити спокійно заважали. Траплялося, приїдуть розвідники на блокпост, а там, перед самісіньким носом у горе-вояк, сепаратисти без проблем будують укріплення. Не війна, а курорт! Звісно, хлопці порушували цю «ідилію»... Тому, мабуть, і накривало їх іноді мінами. Зрозумій тут: чи ворог засік, чи свої «злили».

Непокірний батальйон «Айдар», від якого тепер лишилася, вважай, сама назва, мабуть, муляв політикам та генералам. Аякже, наказано було залишити Щастя (подейкували, що один олігарх навіть мільйони за це заплатив), окремі підрозділи ЗСУ виконали наказ, тільки айдарівці вперлися: стоятимуть, сказали, до кінця. Отож місто і сьогодні наше.

...Коли Данило розповідає про цю війну, то інколи чує від тих, хто на ній не був: «За що ти воюєш, проливаєш свою кров, Нечаю: за Порошенка, Яценюка, міністрів чи генералів?». Тоді він злиться, адже як пояснити цим людям, що пішов захищати землю своїх дітей та онуків, а не керманичів і олігархів...

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Грабіж серед білого дня
Читати
Сіяти чи не сіяти
Читати
Яка оборона? Тут грошима запахло
Читати
«Турквуглепром»
Читати
Шановані люди
Читати
Велике переселення
Читати
Мізер
Читати
Контроль стає суворішим
Читати
Зникає гречка
Читати
Встояти проти підкупу
Читати
Сірникову фабрику «спалили»
Читати
Вийшли на слід СБУ
Читати
Китайці знають, де золоте дно
Читати






При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове