Архів
Вівторок,
19 січня 2016 року

№ 5 (19337)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька
  • За рубежем
Нова сторінка в історії

ІРАН. З Ісламської Республіки знято американські санкції.

Докладніше...
Серед жертв — українська родина

БУРКІНА-ФАСО. В Уагадугу терористи атакували готель «Splendid».

Докладніше...
Ось хто каламутить Європу

РОСІЯ незаконно фінансує європейські партії.

Докладніше...
Баварці невдоволені діями канцлера

НІМЕЧЧИНА. Уряд Баварії висунув ультиматум Ангелі Меркель.

Докладніше...
Інфляційне піке

ВЕНЕСУЕЛА. Споживча інфляція тут досягла 141,5%.

Докладніше...
Обрали курс на незалежність

КИТАЙ. На виборах голови адміністрації Тайваню перемогли демократи.

Докладніше...
Курцям на замітку

ТУРКМЕНИСТАН. Віднині на території країни заборонено продаж цигарок.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Позиція

Ті горезвісні граблі

Дмитро НАКОНЕЧНИЙ.

с. Красносілка

Старокостянтинівського
 району

Хмельницької області.

Перша писемна згадка про мою Красносілку, як про спустошену і спалену татарами, відноситься до 1593 року. Однак село вижило, відновилося. Подальша історія його розвитку, як у краплі води, відбиває історію всього українського селянства.

У НАШОМУ музеї зберігається чимало старожитностей, які свідчать про побут селян, уклад їхнього життя. Колись сільська община складалася з дворищ (від п’яти до 15 великих родин) і будинків-господарств. Землею володіли тільки окремі хазяї. Випасами, водоймами, лісами користувалася вся спільнота. Збіднілих селян називали сусідками, а тих із них, котрі жили у багатих селян, — підсусідками. Були також комірники (мали свої комори), городники, халупники (жили в землянках).

Так звані тяглові селяни за користування землею (надавалася безоплатно) відробляли: своїми кіньми чи волами орали, засівали та обробляли поля, збирали врожай, а також ремонтували дороги, мости, греблі, ставки. Існувало понад 20 повинностей і податків. Община розподіляла їх між дворищами, а ті своєю чергою — між господарствами. Якщо дім був із димарем, то господар платив на користь держави та церкви десятину — грошовий і натуральний податки. Один день на тиждень селяни працювали на пана — відробляли панщину. Але при всьому цьому вони були вільні. Закріпачила їх своїм указом Катерина ІІ — українське селянство разом із землею передали у власність дворян. У другій половині ХІХ століття селяни отримали право викуповувати свої землі у поміщиків. Так земля стала товаром. Відтоді постало запитання, на яке й сьогодні немає відповіді: а хто виробляв такий товар, як земля?

На початку ХХ століття столипінська реформа надала змогу селянам, скориставшись позикою Селянського банку, викуповувати земельні наділи у поміщиків. Саме тоді навколо нашого села з’явилися хутори — Мазярові гори, Денисова яма, Лук’янова криниця. Міцні господарства, не бідні селяни.

Однак невдовзі після того наші діди і батьки пережили чергову земельну реформу — колективізацію, яка позбавила їх землі. Ми, їхні нащадки, стали очевидцями нинішнього вимирання сіл. Сучасні державотворці нічого кращого не придумали як спробувати зробити товаром безцінний дар Божий — землю. Звісно, скуплять її багатії. Через підставних осіб, можливо, й іноземці. Але що ж це буде за держава без землі? Продаж нашої Годувальниці не можна розцінювати інакше як продаж України. Тому навіть мови не може бути про це. Також потрібно законодавчо заборонити торгівлю земельними паями, бо в іншому разі їх за безцінок скуплять латифундисти.

Земля має належати тим, хто її обробляє. Не можеш обробляти — поверни державі (сільській раді).

Зараз, відповідно до адміністративної реформи, села об’єднуються в громади. Тішить отих об’єднаних селян те, що держава пообіцяла передати до місцевих бюджетів громад 60% коштів. А звідки ж вони візьмуться? Хіба може сільська казна наповнитися завдяки місцевим податкам, скажімо, від нерухомості? Тільки земля даватиме кошти, якщо не позбутися її, а обробляти. Українські села вже переживали подібні об’єднання — комнезами, кооперативи, спілки, колгоспи... Не наступити б нам знову на ті ж граблі. Схоже, до того йдеться, бо у наших владців замість справжніх реформ в аграрній сфері мета єдина — продаж землі. Ніхто з них не прислухається до народу, до науковців, ніхто не хоче аналізувати уроки минулого.

Нещодавно трапилася нагода погортати сторінки щоденника колишнього голови секретаріату УНР Володимира Винниченка, який 1918 року писав: «Читати українську історію треба з бромом — це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (вірніше, піддержавного) існування, що огризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — бездушний безперервний ряд повстань, війн, голоду, набігів, підкопувань... Чи не так саме тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче відпустити. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити і злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний народ знову безпомічний жде, якому панові його віддадуть».

Це написано майже сто років тому, але актуально й сьогодні.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Урок у День соборності
Читати
Справжня сутність реформ
Читати
«Бікфордів шнур» запалено...
Читати
Iлюзія економії
Читати
Шановані люди на копійки не розмінюються
Читати
Позичав — плати
Читати
Ще раз про «тінь»
Читати
Хабарники затягнуть паски
Читати
Власне виробництво
Читати
Хитромудрі
Читати






При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове