Архів
Вівторок,
19 січня 2016 року

№ 5 (19337)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • Долі людські

Прости мене, моя любове

Лілія Б.

Хмельницька область.

ДОБРОГО дня, «Вербиченько». Нещодавно в одному із твоїх номерів прочитала статтю-сповідь «Докір далекої юності». Її автор Олена Власова з Волині повідала, як багато років тому не дуже добре вчинила із хлопцем: дала йому надію на продовження стосунків, а потім не прийшла на побачення. Жінку досі мучить сумління: чи не зламала вона йому долю, бо саме тоді її випадковий знайомий перебував у дуже складній життєвій ситуації. «Може, він так і «не викарабкався», і провина за це лежить на мені?» — дорікає вона сама собі.

Мабуть, ми з пані Оленою приблизно одного віку, бо я, як і вона, останнім часом підбиваю підсумки: як жила, чого досягла... І долі наші схожі: я колись зробила подібну помилку і теж досі картаю себе за неї. Тож її розповідь мене дуже схвилювала. Емоції та спогади вилились у сповідь, яку хочу довірити лише тобі, моя вірна подруго «Вербиченько»...

Мені гріх скаржитись на долю. Бог не обділив мене: маю доброго чоловіка, трьох гарних, розумних дітей. Моя сім’я для мене — найдорожче. Мабуть, це і є щастя — я дружина і мати. Але не згасає у серці моє перше і єдине кохання. Тривожить мені воно душу.

Була я тоді зовсім юною. Повернувся з армії парубок, на три роки старший від мене. На свій день народження він запросив хлопців і дівчат, серед яких, можна сказати, випадково, опинилася і я. А от його кохана на свято не прийшла. Я бачила, як іменинник хвилювався, переживав. Та нічого не вдієш... Того вечора я у нього закохалась. Очевидно, я йому сподобалась, бо на прощання у відповідь на якийсь жарт подарував мені свій годинник. У мене з’явилася надія: а може...

Ми почали зустрічатися. Але я стала для нього радше подругою і порадницею, бо він ще довго сумував за коханою. Я підставляла своє плече в тяжкі для нього години. Особливо ми зблизились, коли він утратив батька.

Я його кохала, і все. Мав він чимало хороших рис. Був наполегливий і працьовитий. Я не могла не захоплюватися тим, як він намагався повернути свою дівчину, хоч це і краяло мені серце. Але я вірила: час мені допоможе. Так само палко покохає він і мене.

Так минуло два роки. Мій коханий закінчив технікум, йому запропонували перспективну роботу в іншій області. Прощаючись, ми нічого не обіцяли один одному. Листувалися. Я сумувала за ним, він писав, що йому мене не вистачає. Нарешті я отримала лист, від якого спалахнула щастям: він освідчився мені. Моя душа співала. Але жінка завжди залишається жінкою. Мені раптом спало на думку: як довго і наполегливо він боровся за своє перше кохання! І я захотіла, щоб він і мене добивався. Хоч трішечки, хоч недовго. Я ж добре знала його рішучість! У якомусь особливому емоційному стані я написала йому, що зустріла іншого... Відправила листа і почала чекати — була певна, що він одразу примчить.

Минали дні. Він не їхав і не писав. Мій коханий зник... Я відправила йому кілька листів, пояснила, що це був невдалий жарт, просила вибачення. Відповіді не було. Поїхала у місто, де хлопець працював, але хазяйка квартири сказала, що він там уже не живе. Начебто знайшов роботу у столиці.

Так наші дороги більше не перетнулись. Та коли б і довелося нам зустрітися, я б нічим йому не дорікнула. Лише подумки промовила б: «Прости мені, моя любове, що я принизила тебе, завдала душевного болю, який, можливо, змінив на гірше твою долю. Та я за це дістала кару: більше я не знала щастя кохання, всі роки прожила поруч із хорошою, але нелюбою людиною...»

Думаю, ти зрозумієш, «Вербиченько», чому прошу не писати мого прізвища та адреси.

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове