Архів
Вівторок,
19 січня 2016 року

№ 5 (19337)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • На теми моралі

Останній спомин

Надія Полторак.

м. Арциз

Одеської області.

Так склалася доля, що багато років довелося прожити на чужині. Й ось повернулася на Батьківщину. День перепочила з дороги і поїхала у рідне село.

ТУТ, НА ОДЕЩИНІ, на невеликому кладовищі поховані мої мама і тато. Двоюрідні сестри (дякую їм!) не забували дядька та тітку: хрести пофарбовані, на них пов’язані за давнім нашим звичаєм рушники, барвінок стелиться... Посидівши біля батьків, пішла шукати могили їхніх друзів-однолітків. Знала із листів, що чимало їх теж пішли у засвіти, хотілося віддати шану колишнім добрим сусідам.

Вдивляюся у таблички, бачу знайоме прізвище: Бойчук. А далі написано «Ксения Филипповна». Не одразу збагнула: та це ж тітка Оксана, дочка діда Пилипа. Пам’ятаючи її балакучу натуру та «соковиту», приперчену гострим слівцем українську мову, якось неприємно штрикнуло душу від тієї «Ксении...». Та надалі була вражена ще більше — майже всі написи на пам’ятниках російською. Дядько Юхим став Єфімом, Микола — Ніколаєм, тітка Одарка — Дар’єй, Павлина — Прасков’єй... Я знаю їхніх дітей, своїх однолітків. Ми разом росли, з колиски чули українську мову, спілкувалися нею, бо вона — рідна, ходили разом до української школи... На догоду якій моді вони змінили своїм батькам імена, з якими ті прожили все життя?

Моє рідне село було засноване переселенцями різних національностей — українцями, греками, німцями, євреями. З діда-прадіда всі вони жили в злагоді, в повазі до традицій один одного. На цвинтарі чимало могил із написами грецькою, німецькою, ідишем... Чому ж лише ми, українці, останній спомин про своїх найрідніших пишемо чужою мовою?

Закінчила б листа на сумній ноті, але коли йшла на автобусну зупинку, то зустріла в центрі села онуку тітки Оксани — Людмилу із двома донечками. Одразу її впізнала, бо дуже схожа на бабцю — статна, гарна, волоока. Вона приїхала із дітьми на гостини до матері.

— Як вас звати, — запитала я у милих усміхнених дівчаток.

— Мене — Орися, сестру — Яринка, — відповіла за обох старшенька.

Чи дійсно на вулиці посвітлішало, чи мені здалося?

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове