Архів
П’ятниця,
15 січня 2016 року

№ 4 (19336)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарВесела світлиця
  • За рубежем
Перевірка на відповідність

ПОЛЬЩА. Єврокомісія почала перевірку проведених у країні реформ на відповідність нормам права ЄС.

Докладніше...
Потребують допомоги

СИРІЯ. До міст, що опинилися в облозі, має надійти гуманітарна допомога.

Докладніше...
Дедалі більшає мігрантів

КАНАДА впродовж місяця прийняла вже понад десять тисяч утікачів із Сирії.

Докладніше...
Готуються до війни, бо хочуть миру

НІМЕЧЧИНА. Федеральний уряд оголосив про намір істотно збільшити оборонний бюджет країни.

Докладніше...
Дуже схоже на почерк джихадистів

ІНДОНЕЗІЯ. У Джакарті — серія вибухів.

Докладніше...
Підозрюють у фальсифікації

ВЕНЕСУЕЛА. Опозиція уже не в більшості в парламенті.

Докладніше...
По свободі слова — гумовими кулями

АЗЕРБАЙДЖАН. У містах Ленкорань, Фізулі, Сіязань та Агджабеді відбулися антиурядові протести, викликані зростанням цін.

Докладніше...
І себе убезпечать

СЛОВАЧЧИНА надіслала до Македонії і Словенії поліцейських для охорони кордонів від мігрантів.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • У Верховній Раді

Європейський рівень освіти: мрії та реалії

Марина ТІШКОВА.

www.rspectr.com

Упродовж багатьох років однією з найпроблемніших у нашій державі є сфера освіти. Обговоренню її сучасного становища були присвячені парламентські слухання «Правове забезпечення реформи освіти в Україні».

Синдром «порваних чобіт»

ІСНУЄ думка, що художник і поет мають бути голодні — щоб потреба в проявах таланту не притуплялася. В Україні в «голоді» постійно тримають освітян, на чому акцентували увагу учасники слухань. Судіть самі: посадовий оклад молодого вчителя, котрий витратив на навчання в університеті в середньому п’ять років, а батьки, щоб довести студента до диплома, — кількадесят тисяч гривень, становить 1751 гривню на місяць. Педагог, який сіє «розумне, добре, вічне» впродовж 15 років, може щонайбільше розраховувати на 3432 гривні, тобто на 137 доларів. Чи й варто порівнювати з країнами Європи, де середньорічна заробітна плата вчителя — понад 50 тисяч євро? Коментувати тут нічого.

Великий український педагог та письменник Б. Грінченко, із днем народження якого символічно збіглася дата проведення слухань, свого часу із гіркотою писав: «Тільки тоді, коли вчитель, навчаючи учнів, не буде думати про порвані чоботи, він матиме можливість віддавати всі свої сили школі». А в теперішніх умовах, коли на вчительську зарплатню не купиш навіть чобіт, освітяни, щоб прогодувати сім’ї, з головою поринають у господарські справи: у селах тримають живність і обробляють чималі городи, позбавляючи себе можливості ґрунтовно готуватися до уроків, вести позаурочну роботу, врешті — інтелектуально рости; у містах займаються репетиторством, іншими підробітками...

Нарікання батьків учнів на недостатню самовіддачу педагогів, що болюче б’є по випускниках під час ЗНО та вступу до вишів, постійні збори грошей «на потреби школи» тощо чуємо повсюдно. Утім, з урахуванням сьогоднішнього приниженого статусу вчителя що в державній ієрархії, що в бізнесовій, добре видно, звідки беруться «дрова» для цього досить лихого для майбутнього українців багаття.

Та й стан навчально-методичної бази шкіл традиційно кульгає на обидві ноги — якого б партійного кольору не був міністр освіти, підручників зав-жди не вистачає, батькам постійно доводиться докуповувати і основну, і допоміжну літературу за власний кошт.

Малокоплектні школи приречені

УЧАСНИКИ слухань, наголошуючи на багатьох проблемах галузі, на жаль, обійшли увагою найболючішу — становище малокомплектних шкіл. За даними Міністерства освіти, більша частина загальноосвітніх навчальних закладів країни — сільські, а загалом у третині з них наповненість класів становить менше п’яти учнів. Мова не лише про віддалені хутори та маленькі села. За загрозливої тенденції вимирання сіл (щороку з карти зникає близько тридцяти), спричиненої в першу чергу їх соціально-економічним занепадом, дітей катастрофічно мало і в благополучних, де жителів тисяча-півтори.

Утім, експеримент із закриттям малокомплектних навчальних закладів та переведенням учнів до сусідніх великих шкіл (програма «Шкільний автобус») триває близько десяти років. Особливо активно його впроваджували «папєрєдніки». «Постмайданна» влада наслідувала їх приклад уже влітку 2015-го — мовляв, такий підхід до справи у західних сусідів.

Однак є величезне «але» між навіть найдосконалішою теорією та її практичною реалізацією, яка в українських умовах зазвичай переважує першу. Це й стан доріг, і недостатня забезпеченість шкільним транспортом, і багато інших причин, через які західний досвід грузне в наших реаліях. Отож що тепер робити людям, яких позбавлено можливості навіть дати дітям середню освіту? Возити їх за власний кошт (вартість дороги до райцентру, як відомо, може становити й 30 грн, а врахуйте ще час, затрачений на проїзд)? Чи виїздити з рідного села?

Уряд, втілюючи ідею створення повноцінних навчальних закладів — хабів, ризикує прискорити знелюднення сіл.

Деякі зауваження з цього приводу висловила голова профільного парламентського комітету Л. Гриневич. Мовляв, необґрунтоване скорочення освітніх закладів неприпустиме. Для тих населених пунктів, де громада категорично проти закриття школи, слід передбачити механізм функціонування «громадської школи», утримання якої передати... відповідній сільській раді. Таким чином «змусити місцеву владу подумати, що означає взяти на себе таку велику відповідальність». Тобто, виходить, Л. Гриневич пропонує провчити маленькі села, де немає виробництва та підприємництва і відповідно надходжень до місцевого бюджету — хочете чи не хочете, букви закону будете дотримуватися, якщо не маєте грошей. Кут, на жаль, окреслюється глухий…

 «Нас не показують...»

НА СЛУХАННЯХ не обійшли увагою ще одну проблему — з числа тих, яких нібито не існує, в усякому разі про неї в суспільстві публічно говорити не прийнято. Вразила історія запрошеної на слухання Ангеліни Чендарової, якій учасники аплодували стоячи. Ліну обділили і доля — фізично, і люди — батьки відмовилися від неї ще в пологовому будинку. Дитинство провела в закритому інтернаті, позбавлена найголовнішого — спілкування зі світом. «Нас не хотіли показувати суспільству», — ці слова дівчини стали найголовнішим докором не тільки владі, а й громадськості за постійну неувагу до проблем людей з інвалідністю. Попри все Ліна наполегливо працювала над собою, здобувала знання, мріяла стати телевізійним режисером, але... не збулося. У виші знайшли банальну причину для відмови.

В усьому цивілізованому світі успішно діє принцип інклюзивної освіти. Наприклад, у Канаді 98% дітей з інвалідністю навчаються у звичайних школах, 40% закінчують виші і працевлаштовуються, живучи у міру своїх можливостей повноцінним життям. У нас же перелік захворювань, за наявності яких маленькі українці мають отримувати освіту вдома, затверджений ще 1980 року і досі не переглядався. Відтак, за оприлюдненими В. Сушкевичем, Уповноваженим Президента України з прав людей з інвалідністю, даними, в нашій країні зі 150 тисяч дітей, які мають особливі потреби, більше половини не відвідує загальноосвітні навчальні заклади, понад 80% — дитсадки. Із 17 тисяч шкіл тільки 91 обладнана ліфтами для учнів-«візочників». А в чверті їх немає навіть пандусів на вході.

Отож батьки, яким випала така ноша, змушені нести її самотужки. Особливо важко це робити в сільських умовах, де й відносно здоровій дитині непросто здобути знання на достойному рівні. До речі, підручників для учнів з особливими потребами у післявоєнній Україні було випущено більше, ніж за всі роки нашої незалежності...

Ще одним «привітом із минулого», точніше з 1986 року, є перелік робітничих професій, які можуть здобувати люди з вадами фізичного і розумового розвитку. Хочете ознайомитися з ним? Це лаборант… з аналізу коконів (шовкопряда), телеграфіст, шовківник, чаївник, мережник, ремонтник окулярів, овочівник... Дух захоплює від перспектив?

Зрушення нібито намітилися. Впровадження інклюзивної освіти взяла під свій патронат дружина Президента М. Порошенко. Група під її керівництвом напрацювала і передала Кабінету міністрів дорожню карту з цієї сфери. Далі — побачимо. Бо плани хтось ще має втілювати в життя.

Поступово починають переходити на цивілізовані рейки виші — обладнують необхідним корпуси, переглядають навчальні програми. Є й перші результати — нині в 2,7 разу більше молодих людей з інвалідністю отримали студентські квитки. Проте загалом, як наголошували виступаючі, — нива неорана, і Україну чекає велика робота, щоби повернути освіту обличчям до найвразливіших.

У процесі розбудови

ВИЩЕПЕРЕРАХОВАНІ — лише мізерна частка тих хронічних «хвороб», від яких страждає і з якими намагається боротися галузь. Минулий склад парламенту після бурхливих суперечок (у студентському колі — також) прийняв закон про вищу освіту. Однак, як виявилося, дійти згоди в залі було набагато легше, ніж імплементувати положення документа в реалії. Нинішній склад ВР «благословив» закон про науково-технічну діяльність. Це, якщо говорити мовою будівельників, «стеля» і «дах» освітянської реформи. Наші читачі поцікавляться: а де ж фундамент і стіни? Фундамент... у процесі підготовки — робота над рамковим законопроектом «Про освіту» ще триває. Стіни ж — закони «Про загальну середню освіту» та «Про професійну освіту» — у тій же стадії.

Який же вигляд матиме освітянський «будинок», коли основу нарешті сформують? Результатом переходу України на європейські рейки повинно стати бачення людини як найвищої цінності, на чому наголошували всі без винятку учасники слухань. «Україна потребує розвинених, вільних, здатних критично мислити особистостей, і наші заклади освіти мають таких людей готувати», — окреслив головне завдання міністр освіти С. Квіт.

Досягти поставленої мети у проекті базового закону пропонується кількома шляхами. Передусім позбутися синдрому «порваних чобіт»: вивести професію освітянина з категорії непрестижних, забезпечити педагогам належний соціальний захист та заробітну плату.

Європейські орієнтири передбачають володіння державною та іноземними мовами, формування в учневі вміння вчитися, посилення природничо-математичної освіти, розширення кола загальнокультурних знань, оволодіння підприємницькими, інформаційними та комунікаційними технологіями і навіть закладання основ для турботи про власне здоров’я.

Найрезонансніше із запропонованого — перехід на 12-річну систему освіти (експеримент уже розпочинався і з тріском провалився). Йдеться, як наголошували учасники слухань, не про додавання ще одного року навчання, а про докорінну зміну самої концепції. В європейських країнах (у середньому навчання у тамтешніх навчальних закладах триває 12-13 років, а в Північній Ірландії — 14) передбачено три рівні загальної освіти: початкова, допрофільна основна і трирічна профільна старша школа, в якій учні відповідно до своїх нахилів навчаються або за академічним напрямом, або за професійним. Подібне планується впровадити й в Україні, щоб випускники виходили зі стін школи готові до життя.

Учасники слухань внесли багато слушних пропозицій, які увійшли в проект рекомендацій, що ще має затвердити парламент. Укотре вже висловлено колективну тривогу з приводу долі освітянської галузі і сподівання, що в неї є шанс вийти на європейський рівень. Але цим шансом треба сповна скористатися. Головне — щоб цього хотіли не тільки самі освітяни й суспільство загалом, а й влада врешті перейшла від красивих обіцянок до діла.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Страйк перенесено на початок роботи парламенту
Читати
Спродують Україну. Кому?
Читати
Торгуємо продуктопроводами
Читати
Влада олігархів плюс дебілізація всієї країни
Читати
Голос народу
Читати
Локшина на вуха, борги — на плечі
Читати
Де корінь зла
Читати
Студенти ще скажуть своє слово
Читати
Так уживайте заходів
Читати
Грип косить Краматорськ і не тільки
Читати






— Будуть гроші — буде й рішення!..

Мал. А. Василенка.

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове