Архів
Вівторок,
29 вересня 2015 року

№ 106 (19301)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей

Мріяла і думала красиво

Із мальовничої Русалівки, що в Маньківському районі Черкащини, прилетіла на чорних крилах сумна звістка — померла Віра Климівна Оберемок. 1 вересня їй виповнилося 75 років...

 

ЧИТАЧІ «Вербиченьки» добре знають це ім’я. Зворушливі образки, ліричні етюди письменниці зігрівали, розраджували, підтримували. Їх чекали, їм раділи...

Мало хто знав, що сама Віра Климівна теж потребувала підтримки. Після важкої травми, отриманої в дитинстві, була прикута до інвалідного візка. Багато хто зламався б, змирився з долею, але тільки не вона — правнучка Андрія Оберемка, нащадка козацького роду, який служив у Новопетрівському укріпленні разом із Тарасом Шевченком. Це його поет називає у своєму «Щоденнику» «незрадливим, благородним другом».

Хвороба не завадила Вірі Климівні закінчити факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, бути затребуваною у професії. Вона працювала кореспондентом обласних газет, друкувалася у виданнях української діаспори в США, Канаді, Австралії. Завдяки підтримці небайдужих вийшли в світ кілька збірок її ліричної прози, книжки для дітей. 2012 року вітали її зі вступом до Національної спілки письменників України.

«Незважаючи ні на що, пишу і буду писати про добро, добролюбів, добродіїв. Про віру, надію, любов, без яких людське життя немислиме. Про те, як думати, мріяти і жити красиво», — писала Віра Климівна в одному з листів. Вона й сама була такою: творила добро, дарувала надію і попри всі негаразди (а їх у неї було ой як багато) думала і жила красиво.

Війна на Донбасі гострим ножем різала їй серце. Разом із небайдужими земляками вона передплачувала газети, організувала збір книжок для бійців АТО. Якою була щасливою, коли їй зателефонували із передової: «Доброго дня! Віро Климівно, я прочитав вашу книжку. Дякую, мені давно не було так сонячно на душі...».

В останньому листі на початку вересня вона писала: «У мене через те пекло на сході радощів нема. А найбільше пече пасивна позиція багатьох українців, які живуть у своєму маленькому світі. Жахіття, яке нависло над нами, пробирає мене наскрізь, а від інших чую, мовляв, війна далеко і нас це не стосується...». Розповіла, що стала лауреатом конкурсу новел про Крим журналу «Країна», але навряд чи поїде на вручення премії: для неї, інваліда, шлях від Русалівки до Києва — це як від Землі до Місяця. Дякувала за публікації у «Сільських вістях», цікавилася моїми справами, здоров’ям. І чи не вперше несподівано в кінці листа пожалілася: «Хворію, серце підводить. Роки, роки...». А за кілька днів небайдуже гаряче серце Віри Климівни зупинилося назавжди. Вічна Вам пам’ять, гарна світла Людино.

Руслана Зінченко.

 

Моє поле

 

ІДУ, А НА МОЇХ плечах гойдається вранішнє сонце. Ласкаве й добре, як цей світ. Як це поле. Як наша хата, в якій я народилася. Знімаю босоніжки, земля, як мамині руки, м’яка і лагідна. 3-під ніг випурхує жайворонок, поривається в небо, щебече. Спиняюсь... Дзвенять скрипки коників, їм підспівують контрабасом джмелі:

«Диво-дивне, диво-дивне». На траві роса — важка. Вона все бариться скапувати. І мені шкода ступати і струшувати її.

Раптом біля криниці помічаю косу. І дядька Володимира в білій сорочці.

Він щойно напився води, витирає рукавом вуса, усміхається, побачивши мене.

— Добра водичка, чиста, як сльоза. Й солодка. Напийся.

Я мовчки хитаю головою.

Дядько бере косу, пробує нігтем лезо, проводить брусом. Мантачить. Усе робить неквапом. А мені хочеться, щоб іще повільніше, бо раптом невимовно жаль стає оцю траву, що вже скоро стане сіном...

— Хоч би погода не зіпсувалася, щоб хоч звезти сухе, — простуючи з косою, мовить дядько. Блищить на сонці в дядькових руках коса, погойдується.

Я лягаю край стежки горілиць у траву. Лежу тихо-тихо, а сіро-голубі ластівки літають наді мною, ніби уві сні. Вони тоненькі, сизі, як пасма диму, і блакитно просвічуються, коли пливуть між мною і небом...

І в моїй уяві спливає щось дороге, далеке, і спогади повільно огортають мене...

...Річка широко повзе вниз, мріючи про Дніпро, а там — і про Чорне море. Пахнуть скошеними травами береги. Чутно, як уві сні скрикує якась уціліла травинка і стихає.

— Не треба косити траву, мамо, їй болить.

— А чим же ми корову нагодуємо, доню?

Червоні мечі сонячних променів востаннє схрещуються над вербою, під якою я лежу, і летять додолу. Левада пахне свіжою отавою і літнім вечором.

— Мамо, розкажіть мені казку.

— Яку ж тобі?

— Про зачаровану принцесу.

— Та я ж розповідала вже.

— Ще хочу.

Навшпиньки до нас підходить тиша і теж сідає слухати. Солодко сплять заколихані нею сині дзвіночки. Я заплющую очі. І до мене приходить казкова красуня. У неї мамин голос.

— Скоро прийде принц, — говорить вона, розгойдуючись на своїх довгих оксамитових косах. — Він розбудить мене від сну, і я стану ще кращою, і навколо все оживе. Розів’ються береги й левади, зацвітуть сади, розквітнуть луки...

Мама гладить мою голову, і вже нема ані високого неба, ні зелених дібров, ні сонних дзвіночків — тільки теплі мамині руки і голос...

Бризкає роса. А коса у дядькових руках — джиг, джиг, джиг — то твердо і глухо, то легко і звучно — дзінь, дзінь, дзінь. Дядька вже й не видно здалеку крізь вільшину, але дуже добре чути музику його коси. І вона знову несе мене на хвилях спогадів...

...Небо тихо сипле зорями. Сипле, а вони падають кудись у безодню і гаснуть.

— Мамо, а чого зірки мерехтять?

— Це вони так кличуть, — сумно відповідає мені мамин голос.

Висока, струнка, з густим волоссям, вона схожа на казку і не схожа на мою матір.

— Мамо, розпустіть коси, — прошу я.

— Навіщо?

— Щоб було красиво.

Мати не відповідає і не розплітає волосся. Тоді я сама виймаю гребінь, і коси, довгі, товсті, падають аж до землі. Я тихенько сміюся. А мама складає траву в мішок, і ми простуємо до нашої хати. Я йду за нею і намагаюсь ступати слід у слід.

— Не йдіть так швидко, бо я не встигаю ступати на ваші сліди.

— Не можна ступати на чужі сліди.

— Чому?

— Бо ноги болітимуть.

— А я от ступаю на ваші і не болять.

— Бо то мої.

Скільки ж це років минуло відтоді? Скільки води спливло в Гірському Тікичу, в нашій маленькій річечці, що ділить навпіл село?..

А дядькова коса — джиг, джиг, джиг, дзінь, дзінь, дзінь, (сінокіс, сінокіс, сінокіс). Хилиться трава до землі, лягає в рівні покоси.

— У добру путь! — дядькові гукає.

А до мене:

— Чудна! — сміється. — Не жалій! Твоє поле, стільки разів уже стоптане і скошене, весною знову проросте. Природі ж незнайома старість.

— Не жалій, — вторить йому зозуля.

— У твого дядька добра рука, — озивається довгими покосами поле, — мине час, і я отавою зацвіту.

У мої груди вдаряється щось дивовижно ніжне й святе. І я вже не жалкую.

Тільки ще й ще хочу спинитись, припасти до поля серцем і сказати: «Рідне моє! Я хочу бути такою гарною, щедрою, доброю, як ти. Я хочу приносити людям таку радість і користь, як і ти. Щоб і собі, коли роки підкосять, прорости, хлібами заколоситися, новими квітами зацвісти».

Віра Оберемок.

 

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове