Архів
Вівторок,
29 вересня 2015 року

№ 106 (19301)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • Між нами, жінками

Яке воно, щастя?

Людмила Т.

Роменський район

Сумської області.

Дорога «Вербиченько»! Читаю тебе давно, але пишу вперше. Захотілося розповісти про наболіле.

Я ВИРОСЛА в сім’ї, де панували любов і взаємоповага. Наслідуючи матір — учительку початкових класів, вступила до педагогічного інституту. Вчилася легко, із задоволенням. Тоді ж познайомилася з Дмитром. Він працював на заводі електриком. Був, як і я, з села, тільки сусідньої області. Я закохалася в нього з першого погляду. Наші зустрічі не були романтичними, він не дарував квітів, не говорив красивих слів... Але для мене не це було головним. Мені дуже подобалась його самостійність, упевненість у собі: він здавався надійним, справжнім захисником і опорою. «Хіба цього мало для щастя?» — думала я.

Невдовзі Дмитро запропонував одружитися.

— Він егоїст, тобі важко буде з ним, — сказала мати, поспілкувавшись із майбутнім зятем.

— Ні, він хороший, він найкращий, просто ви його не знаєте, — гаряче заперечувала я.

Після весілля ми переїхали жити на батьківщину Дмитра. І ось тут його наче підмінили. Мабуть, спільний побут посприяв тому, що я розгледіла в ньому риси характеру, яких раніше не помічала чи не брала до уваги. Дмитро вважав себе мало не центром усесвіту, навколо якого має все обертатися. Мої ж думки, бажання, емоції для нього нічого не важили. Все мало бути так, як хоче він. Я була неприємно вражена, але скорилася, бо любила його і понад усе прагнула спокою в сім'ї та затишку в домі. Я навчилася дивитися на світ очима чоловіка, ловила кожний його рух, намагаючись передбачити кожне бажання. А він... Він байдуже відвертався від мене, кинувши зверхній погляд. Невже Дмитро і раніше дивився на мене так? Мабуть, справді кохання засліплює...

Розчарована подружніми стосунками, я все ще сподівалася на краще, думала: «Ось народиться дитина, все буде по-іншому». Але діток у нас усе не було. А чоловікові й байдуже до того.

— Нам і вдвох добре, — відповідав він, ніби відрізав, на мої переживання.

Розраду я знаходила в школі, прищеплюючи, як уміла і як могла, чужим дітям — моїм учням усе чисте й світле. Але безсонними ночами обсідали важкі думки: «З чоловіком ми чужі, дитина — ось найрідніша людина. Було б для кого і жити, і працювати»... Господь наче підслухав моє палке бажання — нарешті народилася Софійка, квіточка, ясне сонечко, втіха, розрада, надія, сенс і мета життя. Тепер мені довелося крутитися втричі швидше — навколо дитини, чоловіка і господарства. Важко, але, з іншого боку, не лишалося часу на сумні думки. Чоловік спочатку ніби зрадів народженню дочки, але після роботи додому не спішив. Наче й не пив зайвого, але старався знайти привід, щоб прийти якомога пізніше. Я зрозуміла — його дратувала власна дитина! Малеча плаче, не дає спати, вимагає уваги. Дмитро не хотів усього цього ані чути, ані бачити. Прикро вражена своїм відкриттям, я махнула рукою: «Пусте!». Хіба можна було все це зрівняти з відчуттями, коли я почула перше слово моєї донечки, побачила її перший крок, привела у перший клас...

Коли Софійці виповнилося вісім, я завагітніла вдруге.

— Позбудься дитини! — кричав чоловік. — Одну б підняти!

Але я не могла і не хотіла вбивати свою кровинку. І народила Богдана. Якщо до Софійки чоловік ставився досить прохолодно, то до сина він і не підходив. Аякже! Чи не вперше в житті я його не послухала, та ще й як провинилася — проти його волі народила дитину! Почастішали скандали, Дмитро почав усе більше заглядати у чарку... Він був незадоволений усім: то дитина плаче, то не ту страву приготувала, то курка на грядці погреблася — в усьому винна я... Нібито й звикла до такого ставлення чоловіка, але інколи все ж задумувалася: чому він так зі мною? Невже я не заслуговую кращого?

— Ти багато хочеш, — сказала на ці мої слова подруга. — Він у тебе не алкоголік, і господар непоганий, а що не цінує, ображає — то всі так живуть. Дітей не любить? Така вже в нього вдача. Змирись і живи далі.

Я її послухала. Та все ж інколи думаю: хіба я багато хотіла і хочу від життя? Старалася створити таку затишну родину, яка була в моїх батьків і донині є взірцем для мене. Догоджала чоловікові, сподіваючись на взаємність у почуттях.

Тепер я хочу одного: щоб мої діти прожили краще за мене, щоб їм удалося створити гарні родини, досягнути успіхів у житті. Я вчу їх життєвої мудрості, любові, взаємоповаги, прищеплюю родинні цінності. У цьому тепер вбачаю свій обов’язок, сенс життя. Це багато, але не все з того, з чого складається жіноче щастя. Чи я помиляюся?

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове