Вівторок, 19 травня 2015 року № 52 (19247)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19247/print.php?n=27186

  • Слід на землі

Духовна спадщина Григорія Ксьонза

Анатолій НЕДАВНІЙ.

На Полтавщині вшанували видатного художника-іконописця, продовжувача традицій українського народного малярства Григорія Ксьонза. В селі Токарі Лохвицького району відкрили меморіальну дошку, в Полтаві відбулася виставка з приватних колекцій, а в січні планується презентація альбому картин та ікон маляра.

Святі і грішники

ГРИГОРІЮ Ксьонзу випало жити і творити в двадцятих-сорокових роках минулого століття. В найважчі для іконописців часи. Писати ікони вже само по собі було подвигом. Доброчесністю вважалося не молитися в храмах, а руйнувати їх, спалювати образи...

Саме тоді полтавськими селами ходив старий напівсліпий голодний художник. За нічліг, тарілку борщу і шматок хліба малював портрети господарів та ікони. А на землі наче коївся страшний суд. У Мгарському монастирі на зображеннях святих, намальованих на штукатурці, збереглися сліди від куль — так «розважалися» більшовики. В Шилівці Решетилівського району розібрали дерев’яну Воздвиженську церкву. Ікони, як міцні добротні дошки, використали по-господарськи: в сільській конторі ними застелили підлогу. Які були завеликі, надпиляли: «зайвими» у святих виявились голови…

То можна уявити, як жилося на той час художникам-богомазам.

У Свято-Успенському кафедральному соборі, де нині відкрита для відвідувачів виставка Григорія Ксьонза, висить ікона, в прямому розумінні слова вихоплена з полум’я. Батько і син палили на подвір’ї різний мотлох. Саме тоді через їхню Попівку проїжджала працівниця Миргородського краєзнавчого музею Людмила Розсоха. Вона відразу побачила серед непотребу ікону роботи Григорія Ксьонза...

Українська Мадонна

ОБРАЗИ його авторства мистецтвознавці тепер збирають, мов золотошукачі самородки. Талановитого художника відкрили випадково.

На початку сімдесятих років минулого століття директор Полтавського художнього музею Кім Григорович Скалацький мандрував тутешніми селами в пошуках образа святої Магдалини. Музей Котляревського саме готувався до ювілею основоположника української літератури. Для його музею-садиби бракувало ікони цієї святої — така висіла в домі за життя письменника.

Шукав директор Магдалину, а знайшов українську Мадонну. Побачив її у жительки Миргорода Насті Дмитрівни Бабенко: у корсетці, вишитій сорочці, а за нею в кучерявій зелені — Хорол-річка, де дівчина з відрами на коромислі воду брала, і хмарки білі пливуть на синім небі, «мов дівочі літа»… Такою була колись господиня оселі Настя Бабенко, що стала прообразом Мадонни.

Кім Григорович згадував: аж тремтіли руки, коли знімав той портрет, шукаючи підпис художника… На підрамнику ледь видно: «Григорій Петрович Ксьонз. Миргород. 1935. Листопад». Яка радість — усе є: і ймення, і по батькові, і рік, і навіть місяць. Мистецтвознавець до цього часу вважає, що то була одна з найщасливіших хвилин у його житті.

Так світові завдяки щасливій випадковості було повернуто ім’я непересічного художника.

Майстер-самоук

НЕЛЕГКОЮ була доля Григорія Ксьонза. Народився він 18 листопада 1874 року в Миргороді. В дитинстві переніс тяжку хворобу, внаслідок якої втратив слух і мову. Малювати вчився у місцевих іконописців. Його наставниками були миргородські майстри — маляри-самоуки. Від них і перейняв Ксьонз традиції давнього українського малярства. Через бідність власну майстерню утримувати не міг, то працював в інших.

Маляри їздили по селах, виконували роботи для храмів, писали ікони, реставрували старі.

Такі народні картини, образи, портрети господарів, намальовані на замовлення, висіли в кожній українській хаті. Григорій Ксьонз був не просто продовжувачем цих традицій, а їх провідником, тією незримою ниткою, яка з’єднувала між собою духовний спадок українського народу різних часів, який більшовики так і не змогли знищити.

За роботу Григорій Ксьонз грошей не брав, згадував миргородський старожил Володимир Васильович Корнієнко.

— До нас прийде, ми завжди його запросимо поїсти. Й сусіди його запрошували, знали, що бідує. Це була плата за труд. Навіть не пам’ятаю, щоб називав якусь ціну… Людям по-сусідськи дітей їхніх малював. Було, як узимку замерзне, прийде до нас, сяде біля плити, дрижить увесь… Нічим топити вдома.

Крім того, що художник писав канонічні ікони, неоціненну вартість мають і портрети, які він виконував на замовлення міщан і селян. На них сповнені гідності персонажі позують спокійно й урочисто, як перед об’єктивом фотокамери. Це так званий український наївний народний портрет.

Розповідає директор Миргородського краєзнавчого музею Людмила Розсоха:

— Не раз ми відчували прикрість, коли, йдучи слідами художника, довідувались, що його картини назавжди зникли всього три, чотири чи п’ять років тому. Така доля чекає й на ті роботи, про які ми не знаємо, а вони припадають пилом на горищах і в сараях. Нам доводилось рятувати полотна Ксьонза і з теплиць, де ними перегороджували ящики розсади; розшукувати у старих напіврозвалених дерев’яних повітках, де картинами накривали вугілля; вихоплювати з вогнища, розкладеного посеред двору нетямущими нащадками, які палили «непотріб», що лишився у спадок од діда й баби. Все, що вдалося знайти зі спадщини Григорія Ксьонза, має бути збережене, бо його картини — це рідне, неповторне, це чисті, незамулені джерела народної духовності.

Сьогодні в Полтавському художньому музеї є вісім робіт Григорія Ксьонза. В Миргородському краєзнавчому музеї — двадцять одна. Три витвори в Музеї Івана Гончара в Києві. Півсотні — за кордоном. Решта — в приватних колекціях.

Ініціатор установлення меморіальної дошки, організатор виставки художника в Полтаві, автор фільму про маляра Сергій Валерійович Козлов (він же директор Духовно-культурного центру ім. препод. Паїсія Величковського, голова Благодійного товариства Свято-Успенського кафедрального собору) повідав, що достеменно відомо про 114 робіт Григорія Ксьонза. А всього їх близько трьохсот. Утім, достовірність значної частини ще потрібно встановити.

Чим же такий цінний художник, який малював у стилі народного, як казали, примітивного малярства? Та тим, що це автентичне, родове, спадкове, традиційне. У ньому закодовано нашу українську душу, ту минувшину, яка живить націю.