Архів
П’ятниця,
5 грудня 2014 року

№ 137 (19184)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарВесела світлиця
  • За рубежем
Президент на рік

ШВЕЙЦАРІЯ. Парламент обрав президента.

Докладніше...
Розплата за Крим

РОСІЯ. Путін «заморозив» пенсії своїм громадянам на 2015 рік.

Докладніше...
Щоб легше дихалось

ФРАНЦІЯ має намір заборонити дизельні мотори.

Докладніше...
Балтійське ноу-хау

ЕСТОНІЯ запроваджує електронне громадянство для бізнесменів.

Докладніше...
Боротьба з тезками

ПІВНІЧНА КОРЕЯ. Громадянам заборонили носити ім’я лідера країни.

Докладніше...
Лихоманка б’є рекорди

ЛІБЕРІЯ. Найбільше померлих від лихоманки Ебола у світі — в Ліберії, 3145 чоловік.

Докладніше...
Бояться повторення трагедії

ФІЛІППІНИ. Влада почала примусову евакуацію громадян через тайфун.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • 6 грудня — День Збройних сил України

Пройшли крізь вогонь

Олександр КАРПЕНКО.

На фото автора: бійці батальйону «Київська Русь» на блокпосту поблизу Дебальцевого. Третій ліворуч — легендарний Балу. 12 вересня 2014 року.

Шостого грудня 1991 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Збройні сили України». Тоді ніхто не сумнівався, що з появою цього документа і справді народилася наша армія.

ПРОТЕ українцям знадобилося аж 22 із половиною роки, щоб осягнути просту істину — Збройні сили створюються не законами чи указами можновладців, а волею всього народу. А тому навесні 2014 року суспільство було шоковане несподіваним відкриттям: насправді в Україні досі немає сили, здатної гарантувати недоторканність її кордонів. Натомість є маса напівголодних деморалізованих людей в одностроях, розграбовані військові бази і частини. Занепад Збройних сил України був наслідком діяльності п’ятої колони в державі, яка ставила собі за мету добитися її повної беззахисності. Саме в такому принизливому становищі нашої армії слід шукати відповіді на болючі запитання, чому було здано Крим, чому так повільно і бездарно розгорталася антитерористична операція?

Понад дев’ять місяців минуло від того дня, коли почалася російська агресія, саме за цей час для розбудови Української армії було зроблено більше, ніж за всі 23 роки незалежності. Вона зробила потужний ривок, зміцніла організаційно, кадрово, матеріально, з аморфної і безвільної субстанції перетворилася на доволі боєздатну силу. І хоча формально ще не відповідає натовським стандартам, проте за подібного озброєння наш підрозділ, що має досвід боїв в АТО, мабуть, дав би сьогодні фору будь-якому закордонному.

Давайте уявимо, що ми в березні вже мали армію з нинішньою боєздатністю. Чи діяли б тоді наші військові частини в Криму так беззубо? Пригадую перші відеокадри про АТО, які поширювалися мережею: до українського блокпоста наближаються ополченці, стріляють, а наші... не наважуються відкрити вогонь у відповідь! Або, наприклад, їдуть урядові танки сільською місцевістю, один із них зупиняють місцеві жителі й терористи, молодий воїн на башті, ніяковіючи і затинаючись, намагається переконати їх, щоб розступилися. Його стягують, б’ють... Решта бійців мовчки дивиться на це, позичивши у Сірка очі...

Українським силовикам за період неоголошеної війни довелося подолати м’якотілість, незлагодженість, нерішучість, невміння вести розвідку, діяти на випередження, позбутися зрадників, нездар, боягузів. Із кожним загиблим і пораненим у своїх лавах вони переступали поріг страху й невпевненості. Були поразки і перемоги. І ті, й другі стали уроками бойового мистецтва і мужності. І сьогодні армія вже здобула надміцний духовний стрижень. Хоч і нахвалювали радянські ідеологи героїзм і стійкість червоноармійців, які нібито вмирали за комуністичну ідею з гаслами «За Леніна, за Сталіна!», проте не можна забувати, що їхня жертовність була стимульована дулами кулеметів загороджувальних загонів, котрі розстрілювали всіх, хто відступав без команди або не піднімався в атаку. Нашими ж хлопцями рухає не страх покарання, а любов до Вітчизни, справжня козацька відвага. Вони воюють із натхненням, завзяттям і розумом. Тож ми ще раз пересвідчуємося самі й доводимо всім, що українці — одні з найкращих у світі воїнів. Протягом останніх місяців вони здійснили тисячі героїчних подвигів.

Днями жителі Ірпеня попрощалися зі своїм земляком Ігорем Багіровим (позивний Балу), командиром 11-го блокпосту під Дебальцевим, грозою терористів. Ще 12 вересня він давав інтерв’ю нашому кореспондентові про ситуацію поблизу Фащівки і Нікішиного, а на початку жовтня один із його побратимів Володимир Диба, який прибув у відпустку, приніс сумну звістку: Балу героїчно загинув під час розвідувального рейду. Його група натрапила на засідку бойовиків, він залишився прикривати товаришів, відстрілювався до останнього, підпустив ворогів близько до себе і підірвався гранатою. Тіло героя після тривалих пошуків знайшли лише нещодавно. «Якби нам тільки дали команду, ми вимели б терористичну нечисть із Фащівки своїми силами, бо страждають люди, котрі нас підтримують», — говорив тоді Балу. Справжнього його імені ми тоді ще не знали...

Головний символ українського героїзму — Донецький аеропорт. Захисників цього об’єкта вороги самі з жахом і повагою назвали кіборгами, себто залізними істотами, які не знають страху і вагань.

Спецгрупа 8-го полку спецпризначення оперативного командування «Північ» на чолі з старшим лейтенантом Євгеном Зеленським під час рейду окупованою територією під містом Щастя вступила в бій із переважаючими силами противника. Аби уникнути оточення, Євген наказав групі відступати, а сам залишився її прикривати. В нерівному бою загинув...

Полковник Ігор Гордійчук на чолі підрозділу спецназу виконував десятки завдань у тилу ворога, командував боями з відновлення контролю за Савур-Могилою, впродовж 12 днів безперервних боїв героїчно утримував позицію попри поранення і контузію. Євгену Зеленському (посмертно) та Ігорю Гордійчуку Президент присвоїв звання Героїв України.

На жаль, не всі подвиги зафіксовані й належно оцінені державою. Принаймні серед моїх знайомих близько десятка поранених і покалічених бійців не привезли з війни навіть подяки від командування, не кажучи вже про медаль чи орден. Враження таке, що чиновники в Адміністрації Президента і Міноборони не розуміють, що кожен гідно пошанований подвиг — цемент для духу нації. Країна і особливо підростаюче покоління повинні знати своїх героїв і брати з них приклад, а самі воїни мають бути впевнені, що держава не зрадить їх, не лишить сам на сам із фізичними каліцтвами і душевними травмами, допоможе адаптуватися до мирного життя.

Процес створення української армії триває. У ньому бере участь увесь народ. Причому внесок останнього у цю справу значно вагоміший, ніж держави! Народ дав армії своїх найкращих синів і дочок, екіпірував їх, нагодував, наділив відвагою і високим духом. Українські громадяни готові задля збереження територіальної цілісності держави та її незалежності віддати останнє. Саме це є запорукою нашої непереможності, а не обіцяна допомога Заходу, якої навряд чи діждемося.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Київ прийматиме саміт
Читати
Обізвався провідник федералізації
Читати
Налякали, щоб заспокоїти
Читати
Загребуща рука монополіста
Читати
Дякуйте Борису Євгеновичу
Читати
Фірташу урветься
Читати
Скільки коштуватиме поскаржитись?
Читати
Провальний проект
Читати
Попрощалися зі Сверстюком
Читати
Тест на патріотизм
Читати






— Мурчику, тебе, часом, не люстрували?!

 Мал. А. Василенка.

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове