Архів
Четвер,
28 серпня 2014 року

№ 94 (19141)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:КриницяНаша пошта

Криниця

Сторінку підготував Олександр МИХАЙЛЮТА.


Версія для друку          До списку статтей
  • Оповідки

Жовтий пес і літпроцес

 Іван ІВАНИЦЬКИЙ.

с. Козаровичі,

Київська область.

НУ НЕ ЗНАЮ, якими вони (викладачі кафедри стилістики журфаку) бачили нас (студентів) у майбутньому. Але «мову ставили». Ольга Михайлівна Пазяк увімкнула магнітофона: «Поїхали». Я читаю. Вона послухала і видала висновок: «У вас, Іваницький, повний рот свистячих звуків».

Подумаєш. От Борис Олійник ще не так «свистить» зі сцени, а всі йому аплодують.

Ручкою так не передам,

Очі опустиш чернечо-пречисті,

Як це колись личило вам,

Але ж, мадам, уже падає листя, —

лунає його голос під склепінням переповненої актової зали Червоного корпусу університету. Я вириваю аркушик з блокнота і пишу: «Борисе Іллічу, а хто ж вона, ваша «мадам»? Студент-журналіст».

— Я цьому студенту відповім, що коли в майбутньому він працюватиме у газеті, то обов’язково зіткнеться з таким поняттям, як редакційна таємниця, — відповідає поет…

Це 1979-й. 325-річчя (чи роковини?) так званого возз’єднання України з Росією. У альма-матер — вкраїнські літератори і цілий десант московських на чолі з Сергієм Міхалковим з його тихим голосом, не зіпсованим нашою кафедрою стилістики.

Вечір закінчується. Виходимо із зали. І треба ж такому — зіштовхуюся у дверях саме з Міхалковим. Я не розгубився і кажу: «Сергей Владимирович, а можно с вами ростом помериться?» Той на мить зупиняється (за ним зупиняється вся делегація — Кайсин Кулієв і інші) і каже тихо: «Можна». Я екстрасенсно воджу рукою над його головою і своєю. Він видає вирок: «Так одинаковые же». І дає мені дорогу.

О! Що було другого дня. Комсомольські збори, на яких розбирали мою поведінку. Мар’яна Рочинь (дочка поетеси Тамари Коломієць) пискляво вигукувала: «Мало того, що він Олійнику дурні запитання ставив, так ще пішов мірятися зростом з Міхалковим…»

Якось через багато літ розцілувалися на «телетусівці» з Мар’янкою (вже — Ангеловою). Мені, правда, треба було для цього нагинатися.

* * *

У мої часи на журфаці КДУ побутувала поговірка: «Склав Бабишкіна — можна одружуватися, а склав Іваненка — диплом у кишені».

Іваненко — це літературний переклад, а Бабишкін — література народів СРСР, яку ми, студенти, повинні знати досконало. Але досконало міг її знати хіба що сам Бабишкін. Міг своїми знаннями довести до сказу студента: «А яке прізвище було у Гульсари?» І коли студент випалював на всю аудиторію увесь запас відомих йому киргизьких прізвищ, Бабишкін тихо відказував: «А от і неправильно, у Гульсари прізвища не було, бо це — кінь».

— Олеже Кіндратовичу, а що ви думаєте про новий роман Чінгіза Айтматова?

— А світова критика вже своє слово про нього сказала.

— Так то ж світова, а ви?

— А я згоден зі світовою критикою...

* * *

Існує два види джентльменських наборів — кава з коньяком, або — сто грам горілки з бутербродом.

Поет Олексій Лукашенко віддавав перевагу «второму». Отож стоїмо ми з ним якось за столиком «генделика» на Печерську, ведемо мудру бесіду про те та се. Підходить якийсь дідок, вітається. Лукашенко — «я зараз». Миттєво бере дідусеві оце саме «второє». Той п’є, закушує, ввічливо прощається і йде.

— А що це за один? — цікавлюся.

— Це класик української літератури Анатолій Шиян. До твого відома, фільм за його романом «Гроза над полями» знімався саме у наших рідних Козаровичах…

Відтоді у письменницьких колах я веду себе вельми обережно, боюся нарватися на класика, справжні — завжди непримітні.

* * *

Аптека. Під склом, поруч з кольоровими упаковками презервативів, лежить книжка Володимира Кулеби «Віагра». Стою і думаю — хто ж це такий піарівський хід зробив — аптечні працівники чи сам автор? У будь-якому випадку — оригінально, оскільки книжка взагалі-то про політику.

* * *

Я ж добре пригадую той момент, коли через деякий час як «гавкнула» ЧАЕС, з усіх підшивок «Літературної України» видрали саме той номер (комуністична цензура не дрімала) з матеріалом Любові Ковалевської, яка за місяць до вибуху забила тривогу — на 4-му блоці аварійна ситуація. І якби ж хто до тієї публікації прислухався!..

Утім, уже все подібне було в історії. До війни Жорж Сіменон працював власкором французької впливової газети у Берліні. Якось до нього прийшли всезнаючі люди і сказали — на днях нацисти підпалять рейхстаг, звинувативши в цьому комуністів.

Сіменон миттєво написав замітку і спецзв’язком відіслав у редакцію. Редактор прочитав, буркнувши щось на зразок «це якась ахінея», зібгав аркуш і викинув у кошик для сміття. А через день запалав рейхстаг. І — почалося…

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове