Архів
Вівторок,
15 квітня 2014 року

№ 42 (19089)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька
  • За рубежем
Їх чекає Магадан

РОСІЯ. Першого і останнього президента СРСР зібралися судити за розвал Союзу.

Докладніше...
Союзники не дрімають

ФРАНЦІЯ. Країна надіслала ще один військовий корабель у Чорне море.

Докладніше...
За символічну ціну

КИРГИЗСТАН. За 1 долар країна продала російському «Газпрому» усю свою ГТС.

Докладніше...
Пішов на другий строк

МАКЕДОНІЯ. Країна обирає президента.

Докладніше...
Пташина зараза

ЯПОНІЯ. Владці намагаються запобігти поширенню пташиного грипу Н5N1.

Докладніше...
Засніжило-замело

БОЛГАРІЯ та РУМУНІЯ. До гірських районів Балканського півострова повернулася справжня зима.

Докладніше...
Місто палає

ЧИЛІ. Портове місто Вальпараїсо охоплене вогнем.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Сторінки історії

Перша навала

Анатолій КОВАЛЬЧУК.

Минуло 845 років від часу однієї з найтрагічніших подій в історії Києва і давньої Руси-України. Саме в березні 1169 року після тривалої облоги і жорстокого триденного штурму нашу столицю було захоплено, нещадно пограбовано, безжально зруйновано, сплюндровано і спалено. Більшість киян, незалежно від віку й статі, вбито, покалічено або взято в полон. Тих же сердешних бранців, які, перетерпівши муки й горе, голод і холод, все-таки вижили, людолови продали в рабство.

КИМ ЖЕ були ті нелюди, що скоїли грабіжницький напад на адміністративний, духовний і культурний центр східного слов’янства, на одне з найкрасивіших міст Європи? Може, на Київ накинулися дикі орди степовиків-язичників, людожерів, що забрели з глибин Азії? Ні! Загарбницький наскок на відомий християнськими святинями стольний Київ здійснили багатотисячні юрби грабіжників і душогубів, що прийшли з північно-східних земель (центральні області нинішньої РФ). Привели їх до Києва 11 удільних князьків за наказом суздальського князя Андрія. Серед ординців були син і троє Андрієвих братів. Це вони нацькували на миролюбних киян суздальців, володимирців, муромців, ростовців та інших диких руйнівників і безжальних убивць.

Прийшли до нас ці варвари під християнськими прапорами. А сам ідейний натхненник та організатор не баченого доти в Русі злочину, як це не дивно, мав прізвисько Боголюбський і доводився внуком Великому князеві Київському, славному оборонцеві Руської землі Володимиру Мономаху, бо народився від шлюбу його наймолодшого сина Юрія, який за невситиму загребущість дістав зневажливе прізвисько Довгорукий, і дочки половецького хана.

В історії Києва траплялися випадки, коли внаслідок князівських чвар і міжусобиць одні володарі силою зброї виганяли зі столиці інших — своїх суперників, щоб самим посісти великокнязівський престол. Але ніхто з них під час боротьби за Київ ніколи місто не руйнував, не грабував, мирних жителів не вбивав і не полонив. У березні 1169 року вороги не для того захопили столицю, аби поставити тут великим князем свого ватажка, а щоб зруйнувати і спалити палаци й будинки, обпаскудити церкви й монастирі, винищити жителів, яких мали би сприймати за своїх одновірців і співвітчизників. Заброди прагнули якщо не стерти Київ із лиця землі, то принаймні принизити його, звівши до рівня незначного, беззахисного й малолюдного поселення. Для чого? Щоб позбутися конкурента, бо на Суздальщині хотіли створити власну державу. У своїй ненависті до Києва й киян вороги були ще запекліші й жорстокіші, ніж їхні спільники половці — близькі родичі Боголюбського по материній лінії, які також брали участь у погромі.

За словами літописця, вдершись у Київ, зайди «два дні грабували все місто, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому і нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, інших різали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками й дітьми. Немовлята плакали, дивлячись на матерів своїх... Узяли з собою майна безліч, церкви оголили, зірвавши в них ікони, і ризи, і дзвони познімали всі… І був у Києві серед усіх людей стогін і туга, і скорбота невтішна, і сльози безперестанні».

Загарбники вчинили із захопленим Києвом і киянами те, що зазвичай робили за давніх-давен варвари із завойованими чужоземними містами та їхніми мешканцями. Для північних вандалів, абсолютна більшість яких розмовляла різними угро-фінськими говірками і які замість живого Бога поклонялися дерев’яним ідолам та дотримувалися дикунських звичаїв, рідний для наших предків Київ і вся Руська земля справді були мовно, духовно й культурно чужими. А це означає одне: на північно-східних землях Київської держави, там, де зароджувалася Московія, почав формуватись новий етнос, який за своїм національним характером, світоглядом, менталітетом докорінно відрізнявся від наших предків-києворусів, полян, сіверян, галичан, дулібів-волинян і навіть новгородців.

Основу майбутніх москалів становили дикі ще навіть у ХІІ—ХІІІ століттях угро-фінські племена — прадавні мешканці тамтешніх глухих лісів і боліт. Це були нащадки тих лісових племен, яких ще у V ст. до н. е. «батько історії» Геродот називав дикунами й андрофагами, тобто людожерами. Згодом до них додалася незначна кількість балтів і прийшлих слов’ян. І зовсім мало було там нащадків русичів. Останні приходили на північні землі переважно як дружинники, ремісники і священики разом із онуками чи синами великих князів, посланих туди для поширення культури, християнства і збирання данини. До речі, звідти й походить пізніша самоназва того народу «рускій», яке (звернімо увагу!) відповідає на запитання не «хто», а «чий». Тобто: кому належиш, чий раб, кому платиш данину? А Руссю називали в ті й пізніші часи тільки Київську землю. Такою є історична правда, і її треба знати всім. Передусім русичам-українцям, що вже не одну тисячу років проживають на нашій благословенній землі. А також — усім рускім-московитам, які лише кілька століть тому запозичили в нас не тільки нинішню самоназву та назву своєї країни, а й релігію, частково мову, культуру, писемність.

Інформацію про жахливий злочин, скоєний проти святого Києва, довгий час замовчувала або всіляко перекручувала радянська історіографія. І мала для цього ідеологічні підстави. Адже факт жорстокого плюндрування столиці Руси, геноциду давніх русичів предками «вєлікава рускава народа» не вкладавсь у прокрустове ложе псевдонаукової теорії «про єдину давньоруську народність, споконвічні братерство, дружбу і взаємодопомогу російського та українського народів».

До речі, акти геноциду із боку північних сусідів мали місце і за пізніших часів. Зокрема, в листопаді 1708 року, захопивши Батурин — столицю гетьмана України Івана Мазепи, московське військо вбило понад 10 тисяч мирних жителів. Полонених розпинали на хрестах, які прикріплювали до плотів і пускали в річку Сейм. Щоб пливли за течією й наганяли жах на людей. Сусід завжди відверто хизувався своєю жорстокістю!

Якою ж була подальша доля Андрія Боголюбського — руйнівника Києва й одного із засновників Московщини? Чи створив він на Суздальщині свою державу? Не задоволений тим, що після погрому Київ почав відроджуватись, 1173 року він послав 50-тисячне військо, щоб остаточно знищити нашу столицю. Але 19 грудня воно було дощенту розгромлене русичами біля Вишгорода. Мало кому з нападників удалося тоді врятуватися втечею. А вже наступного, 1174-го, Андрій загинув від рук своїх бояр. Навіть найближче оточення ненавиділо його через деспотизм і лютість. А місцеві жителі не бажали й ховати покійника. І розірвали б собаки грішне його тіло, якби не християнське милосердя якогось киянина на ім’я Кузьмище. Цей колишній Андріїв слуга і поховав свого пана.

Як оцінювали діяльність Боголюбського історики? За одностайним висновком дослідників, у березні 1169-го Київ зазнав більшого руйнування, ніж у грудні 1240 року, під час нападу монголо-татар. Російський історик В. Ключевський називає факт спустошення Києва початком народження Московської держави. За його словами, Андрій — «істинний суздалець, за своїми звичками й політичним вихованням». У його особі «великорос уперше виступив на історичну арену». А за твердженням академіка В. Литвина, з іменем Боголюбського асоціюється початок формування деспотичної московської монархії.

Від редакції. «...І суне зажерлива, мов сарана, ворожа московська навала». Це слова з вірша Олекси Кобця «На Крути» (згодом став піснею) про відомі трагічні події січня 1918 року. Подібне маємо нині. Ой невтішні напрошуються паралелі. Але паралелі з битвою під Вишгородом 1173 року вселяють оптимізм.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Донбас — це Україна!
Читати
Злодій епохи
Читати
Знайти і повернути
Читати
«Сину юриста» в’їзд заборонено
Читати
Партквиток на стіл!
Читати
Ще одна Жовтнева?
Читати
Будемо без «тазиків»
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове